Іван Богун

Найяскравішим прикладом мужності й відданості Україні може слугувати постать легендарного героя Визвольної війни українського народу, вінницького (кальницького) полковника Івана Богуна, якого навіть самі люті вороги визнавали "найcвітнішим лицарем козацьким". Жодному іншому діячеві ранньої Гетьманщини, окрім нього, не вдавалося утримувати полковницький пернач (клейнод полковника України) протягом 15 років і здобути стільки блискучих перемог під час Визвольної війни. Італійський священик Джованні Скарабеллі стверджує, що Іван Богун та італієць Джузеппе Гарібальді - це два найбільші лицарі світу.

Благородний шляхтич і відважний лицар-козак, він став легендою ще за життя. Польський історик середини XVIIст. В. Коховський писав про Івана Богуна - "сміливий, розумний ... надзвичайно популярний, вміє, як ніхто інший, вдало діяти; сильний і хитрий, як лис; людина відважна і завзята". Проте, незважаючи на велику популярність, історичні джерела скупо зафіксували різні етапи життя цього видатного козацького ватажка й стратега козацької доби. Достеменно невідомо де і коли він народився. Відомо лише, що походив з української шляхти, мав добру освіту, можливо навіть інженерну, оскільки добре розумівся на зведенні фортифікаційних споруд.

З початком у 1648 р. Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького, і значився серед козаків Чигиринського полку. Згодом, за неабиякі організаторські здібності та військовий талант Богуна було призначено вінницьким (кальницьким) полковником, а тому подальша його доля була тісно пов'язана із захистом Вінниччини та Брацлавщини від військ Речі Посполитої.

Особливою висотою військового таланту вразив усіх Іван Богун при обороні Вінниці в березні 1651 року. 28 лютого польсько-шляхетське військо підійшло до Вінниці, яка навесні 1651. р. була на кордоні з польськими військами. Де розміщувалися незначні, порівняно з польсько-шляхетським військом, козацькі сили (всього 3 тис. осіб, тоді як польське нараховувало 20 тисяч!). У цей же день відбувся перший бій під Вінницею. Залишивши частину козаків свого полку в місті, Богун з кінним загоном виступив проти ворожих сил - кінних авангардних частин. При зближенні з козаками польські кіннотники, що розташувались півмісяцем, намагались оточити козаків. Козаки, прорвавши ліве крило, почали поспішно відходити, щоб перейти Буг по кризі і вийти до монастиря, що був на протилежному березі. Польські кіннотники кинулись їм напереріз і вийшли на кригу. Але тут їх чекала загибель. Відступ Богуна був маневром, військовою хитрістю. Він заманив їх на ту частину річки, де козаки навмисно прорубали лід і притрусили його снігом і сіном (такі ж воєнні трюки маневрувань Богун повторював і під Пилявцями тільки із загостреними частоколами). Налетівши на ці "проруби", значна частина польської кінноти пішла під кригу. Польський воєначальник Калиновський, підійшовши з основною частиною війська до Вінниці, обложив місто і замок. Облога тривала до 11 березня. Козаки і мешканці стійко трималися, мужньо відбиваючи атаки. Богун був у перших рядах захисників замку.

На третій день облоги Богун, виїхавши особисто на розвідку на чолі козацького загону, вступив у бій з польськими охоронними загонами. Польські жовніри і шляхта, пізнавши Богуна, кинулись на нього. Відзначаючись надзвичайною фізичною силою, Богун одним рухом скинув повислих на ньому ворогів, вирвався і, відбиваючись шаблею, погнав коня через річку. Кінь Богуна потрапив в ополонку, але швидко вискочив з води і щасливо доніс вершника до монастиря. Наступного дня Богун знову бився з ворогом. Така відчайдушна мужність закріпила за Богуном славу "характерника" або "зачарованого". Коли ж до Вінниці підійшли надіслані на допомогу Богуну полки війська запорізького, поляки в паніці відступило до Кам'-янця-Подільського. Під час облоги цієї фортеці Іван Богун показав високі зразки відваги і військової майстерності. Пізніше Богдан Хмельницький скаже: "Тебе, славний полковнику, не забуде народ ніколи".

А в червні 1651 р. Іван Богун врятував українську армію від знищення під час битви під Берестечком, проявивши себе розсудливим полководцем в найтрагічніший момент бою. Коли козацький табір було оточено великими силами польського війська, польсько-шляхетське командування почало вимагати від козаків видачі полковників, прапорів і гармат. Богун, якого козаки обрали наказним гетьманом, вирішив не здаватися. Він поширив у польському таборі чутку, ніби Хмельницький, який на той час наздоганяв зрадившого його кримського хана, повернувся і разом із союзником (ханським військом) вночі нападе на поляків. Щоб ворог упевнився в правдивості цієї чутки, Богун наказав козакам грати в сурми, бити в литаври. Ворог повірив і послав за річку великий корпус. Козаки під командуванням Богуна напали на поляків, що засіли в найближчих окопах, вибили їх звідти і розгромили, 30 червня козакам стало відомо, що шляхетське командування збирається обійти обложений табір з тилу і, збудувавши греблі на річці Пляшовій, підняти в ній воду і затопити табір козаків. Іван Богун організував вихід козаків з лещат облоги. Цей єдиний шлях відходу лежав тільки через болото. За одну ніч загатили болото одягом, бочками, мішками, сідлами, возами і попонами. Так була зроблена переправа, по якій вийшла більша частина козаків.

Козаки, що не встигли вийти з оточення, хоробро бились, вважаючи за краще загинути, ніж здатись в полон. Триста козаків влаштували засіки на острові, що утворився з одного боку злиттям рік Стиру і Пляшевої, а з другого - грузьким болотом, і мужньо захищались, намагаючись прикрити відступ своїх і затримати ворога. Польська піхота пішла в атаку, але козаки відійшли і продовжували захищатися. Козакам пропонували помилування, якщо вони складуть зброю. З презирством вони відкинули умови ворога і загинули всі до одного в нерівному бою смертю героїв. Ці легендарні триста та їхній вожак і улюбленець Іван Богун, який зумів вивести з цього пекла значну частину війська, вразили світ. Їм посмертно присвоєно звання Георгіївських Кавалерів, вилита таблиця з бронзи, яка посьогодні знаходиться в Георгіївській залі Кремля.

А в березні 1653 р. польський король Ян Казимир знову кинув на Україну відбірні війська. Командування ними він доручив Стефану Чернецькому, відомому своєю нелюдською жорстокістю. Скрізь, де проходив ворог, він залишав за собою пустелю, повну руїн і згарищ. Однак винахідливий і кмітливий Богун, маючи значно менші сили, ніж Чернецький, зумів заманити його під Монастирище, де 21 березня відбувся вирішальний бій. Польське військо розгорнутим фронтом пішло на козацькі укріплення. Богун розпочав контрнаступ. Одночасно він непомітно вивів з фортеці найкращі частини своєї кінноти і вдарив у тил ворога. Не витримавши подвійного удару, шляхетське військо кинулося врозтіч. Сам Чернецький був тяжко поранений.

Після боїв під Монастирищем на протязі всього року Іван Богун із своїм Вінницьким полком бере участь в усіх найважливіших подіях і боях. Велику перемогу здобув Іван Богун під час оборони Умані, звівши там фортецю, яку польські воєначальники порівнювали з голландською Бредою, що була зразком військово-інженерної майстерності. Літописець Величко описує, як Богун на чолі десятитисячного козацького війська розгромив ханську орду, яка розсипалася чамбулами (загонами) по Україні для захоплення ясиру. Значний військовий талант та численні перемоги створили Богунові ім'я непереможного полководця, що навіювало страх на ворогів. Польсько-шляхетський уряд не раз робив спробу перетягти його на свій бік, пропонуючи легендарному полковнику всі блага феодального суспільства, але Богун залишився вірним Україні й відкинув усі пропозиції польської шляхти. Тоді польсько-шляхетське командування спробувало фізично знищити Богуна, влаштувавши спеціальний напад на Брацлавщину з метою розгрому Вінницького полку і захоплення Богуна. Але полковник був насторожі. Вороги не змогли досягти своїх цілей. Під час підготовки і проведення Переяславської ради Іван Богун очолював козацькі загони, що охороняли кордони України.

Іван Богун досить боляче реагував на кроки українських гетьманів, що могли ущемляти права української держави або козацькі вольності. Вічний "опозиціонер" і "самостійник" відмовився присягати московському царю у 1654 році і згодом очолив антимосковську старшинську опозицію, рішуче виступив проти укладення Богданом Хмельницьким Білоцерківського договору, засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру.

Після смерті Хмельницького Іван Богун підтримував курс гетьманів Івана Виговського та Юрія Хмельницького на унезалежнення від Москви української зовнішньої та внутрішньої політики, але й крен в інший бік вказаних гетьманів - на зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликав спротив кальницького полковника. Зокрема, Богун відмовився підписувати укладений Виговським Гадяцький договір. А в 1660 р. Богун виступив проти Слободищинського трактату, підписаного Юрієм Хмельницьким.

Перебуваючи в 1660 р., на Правобережжі як полковник Паволоцький, Богун готує повстання проти польсько-шляхетських загарбників, які знову окупували Правобережну Україну. І там 1662 р. він був заарештований шляхтою і ув'язнений в Марієнбурзькій фортеці. Та через рік король Ян Казимир, готуючись до нового походу для завоювання Лівобережної України, знову намагається використати популярне серед народних мас ім'я Богуна. Король змушений був звільнити Богуна і повернути його на Україну, де він став наказним гетьманом. Приймаючи це призначення - наказного гетьмана військ польського помічника Тетері, - Богун хотів скористатися походом для того, щоб силами своїх козаків, лівобережних частин і російського війська завдати нищівного удару полякам, визволити від них Україну. Проте зрадник-козак, що мав передати російському командуючому Ромодановському один з листів Богуна, віддав його польському королю. 17 лютого 1663 р.(з інших джерел 1664р.) Іван Богун був заарештований і через кілька днів розстріляний під Новгород-Сіверським. До кінця свого життя нескорений, безкомпромісний лицар не зрадив своїм ідеалам й словам: "Не схилюсь ні перед ким, окрім як перед Господом Богом, та й то тільки з доброї волі!".

Нині на місці страти славетного полководця зведена символічна могила - вмурована гранітна плита і тесаний дубовий хрест заввишки чотири метри. Кожного року в річницю смерті Івана Богуна сюди приходять на панихиду "по убієнному".

Джерело: http://svit.ukrinform.ua/bogun.shtml

Данило ЩЕРБАКІВСЬКИЙ Мистецтвознавець, етнограф, археолог, музейний діяч. Один з найавторитетніших знавців українського народного мистецтва. З його іменем пов'язане заснування музейного фонду в Києві, розвиток музейної справи в Україні. Один із засновників Київського етнографічного товариства, Кабінету антропологи та етнології ім. Ф. Вовка, Київського архітектурного інституту. Данило Михайлович Щербаківський наро­дився в с. Шпичинці (тепер Житомирська обл.) у сім'ї священика, щиро відданого ук­раїнській справі. Після закінчення історико-філологічного факультету Київського універ­ситету св. Володимира викладав у гімназіях Умані. Він організовував експедиції у села, ра­зом з учнями збирав пам'ятки археології, побу­ту і мистецтва. У 1910 р. учений переїздить до Києва, де для нього відкривається широке по­ле діяльності в царині музейної справи. Головним життєвим покликанням Д. Щербаківського стали вивчення і популяризація історії українського народного мистецтва. Він повністю присвятив себе Київському худож­ньо-промисловому і науковому музею. Разом з М. Біляшівським, одним із фундаторів музею, об'їздив і обійшов всю Україну, збираючи ви­шивки, картини, ікони, килими, кераміку, книжкові раритети, створюючи і поповнюючи колекцію музею. Уперше в історії музейної справи України організував експозицію, в якій були представлені зразки народної творчості. За свідченням дослідників, за 25 років са­мовідданої праці Д. Щербаківський здобув для музею понад ЗО тис. експонатів. Він зібрав кілька тисяч народних пісень та інших фольк­лорних матеріалів. Д. Щербаківський був ініціатором створення історичного товариства, що діяло в Умані на початку ХХ століття. Мобілізований на фронт під час Першої світової війни, Д. Щербаківський і звідти над­силав до музею придбані на власні кошти пам'ятки. Він рятував безцінні скарби народно­го мистецтва в Галичині та Буковині, а в пореволюційні часи — у Наддністрянській Україні. У 1915 р. вчений подарував музеєві цінне зібрання ікон ХУ-ХУІІ ст. Завдяки зусиллям палкого патріота в 1920-х рр. вдалося поверну­ти з Москви до Києва багато раритетів, вилуче­них з українських церков. Д. Щербаківський був незаперечним авто­ритетом і серед археологів. Брав активну участь у розкопках скіфських курганів, посе­лень трипільської культури, виявив чимало пам'яток світового значення. Напружену експедиційну роботу Щер­баківський поєднував з науково-дослідною. Він залишив чудові праці з історії українського мистецтва, зокрема «Козак Мамай», «Символіка в українському мистецтві», «Ук­раїнський портрет до кінця XVIII ст.» та ін. У червні 1927 р. Данило Щербаківський трагічно загинув. Відомий мистецтвознавець Ф. Ернст так писав про нього: «Хай кожному робітникові на ниві культури української ім'я твоє буде світлим зразком — зразком святої відданості справі, зразком чесного вартування на сторожі скарбів минулого та на користь освіти поколінь майбутнього».

Джерело: Народжені Україною.Меморіальний альманах. У 2-х томах. - К.: Євроімідж, 2002. - т.1. - 896 с. (т.2. - 896 с.)

Микола БІЛЯШІВСЬКИЙ Археолог, етнограф, мистецтвознавець, музеєзнавець. Відданий музейній справі вчений, наукові праці якого присвячено дослідженню археологічних пам'яток різних епох, історії запорозького козацтва, нумізматиці. Академік Української академії наук (1919), почесний академік Української академії мистецтва. Микола Федотович Біляшівський народився в м. Умань (тепер Черкаська обл.) у сім'ї священика. Археологія, народознавство цікави­ли його ще під час навчання у Київській гімназії, вже тоді він почав активно збирати пам'ятки ста­ровини для Київського церковно-археологічного музею. На правах вільного слухача склав ви­пускні іспити у Новоросійському і Московсько­му університетах. Як науковець формувався під впливом М. Петрова, В. Антоновича, А. Прахо-ва. У 1899-1905 рр. власним коштом видає дода­ток до журналу «Киевская старина» — «Археологическая летопись Южной России» — перший спеціалізований часопис, що мав розділ, присвя­чений охороні історико-культурних пам'яток. З ім'ям М. Біляшівського, одного із заснов­ників і першого директора (1902-23) Київсько­го художньо-промислового і наукового музею, тісно пов'язані становлення вітчизняної музей­ної справи, вивчення та популяризація народ­них промислів і мистецтва. Маючи за мету створити «справжній національній музей цілої України», учений разом із однодумцями М. Макаренком, Д. Щербаківським, В. Хвойкою зосередили увагу на збиранні й до­слідженні зразків народного побуту, матеріаль­ної культури, художніх промислів. Задля відродження народного декоративно-ужитко­вого мистецтва й промислів, популяризації та залучення їх до музейних зібрань учений брав участь в організації виставок кустарних про­мислів, заснував і очолив Київське кустарне то­вариство (1906). Свою останню музейну вис­тавку він також присвятив народним промис­лам — межигірським виробам, які почав збирати одним із перших в Україні. М. Біляшівський заклав підвалини науково­го музеєзнавства, талановито поєднував теорію і практику музейної справи. Основним завдан­ням музеїв, на його думку, є подання культур­но-історичного образу України від передісторії до сучасної доби. Він був одним з ініціаторів створення Київського товариства охорони пам'яток (1910), автором проекту першого за­кону Української Республіки про охорону пам'яток історії, культури і мистецтва (1918), головою Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (1920-21). У науковому доробку вченого понад 300 праць і публікацій, що охоплюють широке ко­ло проблем археології, етнографії, мисте­цтвознавства. Багато уваги М. Біляшівський приділив вивченню мистецької спадщини Т. Шевченка.

Джерело: Народжені Україною.Меморіальний альманах. У 2-х томах. - К.: Євроімідж, 2002. - т.1. - 896 с. (т.2. - 896 с.)