Визначні особистості
Категорія:
Коцур Свирид Дементійович (* 13 вересня 1890, Суботів, Чигиринський район, Черкаська область — †15 квітня 1920, Знам'янка, за офіційною версією) — військовий і громадський діяч; отаман Суботівської сотні Вільного козацтва (1917), керівник Чигиринського повстанкому і Чигиринської «республіки» (1919–1920), повстанський отаман.
У березні 1910 р. разом з анархістами пограбував волосне правління, у березні наступного року засуджений до смертної кари з заміною на довічне ув'язнення. Після Лютневої революції 1917 року повернувся з Сибіру до Суботова і поринув у суспільно-політичну роботу. Був прекрасним оратором, умів запалювати людей. Делегат Першого з'їзду Вільного козацтва (жовтень 1917). 1918 року очолив на Чигиринщині боротьбу проти гетьманців та їхніх союзників-німців. А на початку січня 1919 року загін Свирида Коцура виступив проти Директорії і захопив Чигирин. Курінь Червоного козацтва під командуванням Коцура став опорою совєтської влади на Чигиринщині. В лютому 1919 р. курінь (1095) мав на озброєнні 900 гвинтівок, 12 кулеметів і 3 гармати. На дільниці залізниці Знам'янка — Бобринська діяв коцурівський бронепотяг «Зірниця».
На початку березня 1919 р. Чигиринський курінь «червоного козацтва» Свирида Коцура вирушив на фронт для боротьби проти Армії УНР. Із боями пройшов шлях від Фундукліївки до Волочиська. У червні 1919 р. Чигиринський курінь «червоного козацтва» реорганізовано в 414-й полк, який отримує завдання ліквідувати полк гайдамаків Холодного Яру. Спроба холодноярців роззброїти загони Коцура, що поверталися з фронту, була невдалою.
Наприкінці червня С. Коцур, підтриманий червоними частинами, повів наступ на Холодний Яр із боку Суботова, захопив Медведівку і рушив на Мельники. Холодноярці відбили наступ, втративши при цьому 11 чоловік. Втрати коцурівців сягали 80 чоловік убитими.
Брат Свирида Петро Коцур ще на початку 1900-х років був одним з активістів утвореної на Чигиринщині Української народної оборони, яка виникла на основі УПСР із метою поєднати національне і земельне питання, підняти загальноукраїнське повстання, здобути автономію України.
У 1919–1920 роках брати Коцури — учасники багатьох боїв проти денікінців, а пізніше — проти червоних.
У вересні 1919 р. Свирид Коцур зі своїм загоном влився до Повстанської армії Нестора Махна. У лютому 1920 р. Коцури — знову в конфлікті з УНР. В Армії УНР Зимового походу було навіть видано наказ, що «всі відділи Коцура вважати за ворожі до нас і при нагоді роззброювати». Так, 18 — 19 лютого частини Запорозької дивізії роззброїли коцурівську охорону м. Кам'янки.
Полковник Стефанів, що вів переговори зі Свиридом Коцуром, описував його так: «Років із 28, у національному, що переходило в опереткове, убранню, фізично добре розвинений, він хотів робити вражіння на опонента своєю зовнішністю. Саме місто Чигирин, де він отаманував, робило вражіння вмерлого міста. Влада Коцура поширювалась на 4 околишніх великих селища, з котрих одно було його рідним, решта околиці його не визнавала і ставилася до нього одверто вороже».
Наприкінці березня більшовики завдали ударів коцурівським загонам і не пізніше 27 березня вибили з Чигирина. Згідно з офіційною версією, Коцура було захоплено в полон і незабаром розстріляно на станції Знам'янка, про що було офіційне оголошення в комуністичній пресі. Існує й версія, що йому вдалося вирватися з полону (завдяки червоному командиру, з яким колись відбував каторгу) та емігрувати в Болгарію, а потім до Франції.
У травні 1920 р. загін Петра Коцура (150–200 осіб) зробив спробу захопити Чигирин. Діяв принаймні до 16 липня 1923 року.
Олександр Солодар зафіксував розповідь суботівчан про те, що якийсь «білий чоловік» приїжджав у 1980-х роках до Іллінської церкви, що в Суботові, на цвинтар, відвідував могили рідних, які поховані поруч із церквою. Старожили стверджували, що той чоловік був дуже схожий на Свирида Коцура.
Базилівський (Базилевський) Микола Пимонович (* 20 липня 1909, с. Суботів Чигиринського повіту на Черкащині — † 23 липня 1993, м. Київ) — український публіцист, літературознавець, театрознавець.
Закінчив Київський університет ім. Т. Г. Шевченка у 1938 р.. Друкуватись почав ще студентом з 1925 р.
В роки Голодомору 1932—1933 років працював директором школи, в якій, рятуючи дітей, спеціально організував гарячі сніданки для учнів. Їжу готував з висівок. Через це змушений був переховуватись від переслідувань НКВС.
До радянсько-німецької війни викладав у Київському університеті. Під час війни був змобілізований до лав Червоної армії і брав участь в обороні Києва від німецько-фашистських загарбників. Потрапив в оточення та змушений був переховуватися на окупованій німцями території.
Після війни працював помічником Тичини Павла Григоровича. Був арештований радянськими репресивними органами за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі. Проте, через рік був звільнений за клопотанням Бажана Миколи Платоновича і за вказівкою Хрущова Микити Сергійовича.
Працював завідувачем літературною частиною Київського драматичного театру ім. Івана Франка. У цей час активно виступає в пресі з театрознавчими студіями про Гната Юру, Амвросія Бучму, Юрія Шумського, Наталю Ужвій, Юрія Мілютенка, Євгена Пономаренка, Віктора Добровольського та їнших корифеїв театру.
Перейшов на викладацьку роботу (доцент) на факультет журналістики Київського державного університету. У роки хрущовської відлиги активно спіпрацює з студентськими організаціями шестидесятників та їх окремими представниками. Науковий керівник дипломної роботи Чорновола В'ячеслава.
Після початку репресій змушений піти з університету та перейти на роботу в редакцію Української Радянської Енциклопедії під керівництвом Бажана Миколи Платоновича.
В останні роки свого життя займався дослідженням творчості Лесі Українки в частині її перебування на Кавказі. Відкрив нові сторінки в шевченкознавстві (Шевченко та Август Харамбачиш, Шевченко та Айра Олдрідж).
Похований на Байковому кладовищі.
Валентин Миколайович Лазуренко (*13 вересня 1976, село Суботів Чигиринського району Черкаської області) — український історик і громадський діяч, доктор історичних наук, професор, проректор з гуманітарно-виховних питань Черкаського державного технологічного університету, академік Академії наук вищої освіти України, почесний працівник туризму України, почесний краєзнавець України, член Національної спілки журналістів України, член Національної спілки краєзнавців України, лауреат Черкаської обласної краєзнавчої премії імені Михайла Максимовича, лауреат Черкаської обласної журналістської премії «Прометей», лауреат Премії імені народного вчителя О. А. Захаренка.
Освіта:
- Суботівська загальноосвітня середня школа імені Богдана Хмельницького Чигиринського району Черкаської області (1993);
- Черкаський державний університет імені Богдана Хмельницького, історичний факультет (з відзнакою) (1998);
- Аспірантура при кафедрі історії України Черкаського державного технологічного університету (2001).
2001 року захистив кандидатську дисертацію «Заможне селянство України в умовах НЕПу», а 2012-го — докторську дисертацію «Становлення та розвиток селянських фермерських господарств в Україні: соціально-економічний аспект (1921–1929 рр.)».
Професійна і громадська діяльність[ред. • ред. код]
1998 року працював вчителем історії та правознавства Суботівської загальноосвітньої школи I–III ступенів Чигиринського району Черкаської області. У 2001–2007 — викладач, доцент кафедри історії України ЧДТУ, з 2013 — професор цієї кафедри. У 2007–2012 рр. — доцент кафедри суспільних дисциплін і права ЧДТУ.
2003–2004 — заступник декана Факультету економіки та управління ЧДТУ, з 2005 по 2014 — помічник ректора з гуманітарної освіти та виховання. З 2014 — проректор з гуманітарно-виховних питань Черкаського державного технологічного університету.
Заступник голови Ради Наукового товариства істориків-аграрників м. Черкаси (з 2003), заступник голови правління Черкаської обласної організації Національної спілки краєзнавців України (з 2003), член Ревізійної комісії НСКУ (з 2008), член Національної спілки журналістів України (з 2003), член Черкаського регіонального відділення Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара (з 2002), член Черкаської обласної конкурсної комісії із присудження щорічної обласної краєзнавчої премії імені Михайла Максимовича (з 2006), член Правління Черкаської обласної організації Товариства Червоного Хреста (з 2005), член Осередку Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Черкасах (з 2005), член Українського товариства істориків науки (з 2007), член Експертної ради Черкаського обласного центру еколого-натуралістичної творчості «Мала академія наук України» учнівської молоді (з 2008).
Наукові інтереси та доробок:
В. М. Лазуренко першим в українській історичній науці (з 1999 р.) почав досліджувати проблему селянської заможності в українському селі в добу нової економічної політики (1921–1929 рр.). Автор ряду монографій по вищезаначеній проблемі: «Заможне селянство України в умовах НЕПу» (2003 р.), «Село. Хліб. Гроші. Податкова політика радянської влади в українському селі у період НЕПу» (2004 р.), «Куркуль чи господар? Селянська економіка як соціальна категорія» (2005 р.), «Український фермер в добу НЕПу» (2011 р.), «Українське фермерство: злет і падіння (1921–1929 рр.)» (2013 р.).
У 2004 р. започаткував видання серії науково-популярних книг "Бібліотека історичної пам'яті «Джерела Вічності». Мета серії — сприяти вихованню молоді, сучасних українців у морально-культурному національному дусі українства. На сьогодні побачили світ шість книг із згаданої вище серії — «Мудрість, дарована вікам» (2004 р.), «Каравани українського степу» (співавт., 2004 р.), «Від роду до роду. Громадський побут та життя українського селянства у другій половині XIX століття» (співавт., 2004 р.), «На перехресті епох. Богдан Хмельницький та його доба» (співавт., 2005 р.), «Хліборобські скарби. Створення, удосконалення і застосування землеробського інвентаря українським селянством» (співавт., 2007 р.), «Спадщина роду. Прізвища жителів Черкащини у назвах населених пунктів, держав, річок, морів, національностей» (співавт., 2011 р.).
Автор першого в історії Черкащини історико-краєзнавчого регіонального навчального посібника «Історія Чигиринщини (з найдавніших часів до сьогодення)» (2004 р.).
Автор (співавтор) понад 280 наукових праць, з них — 2 навчальні посібники, 9 монографій, 25-х науково-популярних книг.
У 2006 р. започаткував проведення в Чигиринському районі Черкаської області учнівських історико-краєзнавчих конференцій "Чигиринщина в історії України. Вже проведено сім конференцій з виданням збірників робіт. Цими конференціями професором В. М. Лазуренком започатковано актуальний для сьогодення шкільний краєзнавчо-виховний патріотичний рух, формою якого є проведення історико-краєзнавчих учнівських конференцій, із залученням до їх роботи науковців вищих навчальних закладів Черкащини та працівників музейних та бібліотечних установ регіону.
Голова конкурсної комісії з присудження Черкаської обласної краєзнавчої премії імені Михайла Максимовича (рішення сесії Черкаської обласної ради № 32-4/VI від 27.06.2014 р.).
У 2014 р. створив в ЧДТУ Центр національно-патріотичної гідності. У 2017 р. започаткував проведення на базі ЧДТУ Обласного Фестивалю-конкурсу юнацької творчості “Крила”.
Підготував, як науковий консультант одного доктора історичних наук, та як науковий керівник, чотирьох кандидатів історичних наук.
З 2016 р. – експерт Наукової ради Міністерства освіти і науки України у секції “Cоціально-історичні науки”.
Значну увагу приділяє поширенню знань про історію черкаського краю та історії України в цілому. Постійно виступає на сторінках всеукраїнської та обласної преси, бере участь у тематичних передачах на радіо та телебаченні. Учасник регіональних, всеукраїнських, міжнародних наукових конференцій, симпозіумів, історичних читань, тощо.
В наукових публікаціях В. М. Лазуренка та його виступах в засобах масової інформації висвітлюються різні аспекти історії України, порушуються актуальні проблеми патріотичного виховання і формування національної свідомості громадян.
Член редакційних колегій наступних історико-краєзнавчих серійних видань на теренах Черкащини: «Подвижники краєзнавства Черкащини»; «Велика Вітчизняна війна 1941–1945 рр. та Черкащина»; «Черкащина в контексті історії України»; «Краєзнавство Черкащини»; «Чигиринщина в історії України».
Основне коло наукових інтересів — аграрна історія України, історичне краєзнавство, туристичне краєзнавство, народознавство.
