Пам'ятник кобзареві    Над сивим Дніпром співає кобзар. Розвиває вітер буйно­го чуба, велично і суворо лунають слова народної думи, розповідаючи про звитяжні козацькі походи, про любов до рідної землі... Цей пам'ятник ніби повертає нас у героїчні часи козаччини і водночас розкриває співочу українську душу.

Могила Кобзаря на Та­расовій горі  Квіти на могилі Шев­ченка - вияв шани і без­межної любові народ­ної.

  Успенський (Георгіївський) собор

Незадовго після хрещення Русі святим князем Володимиром, на канівських горах, як і в Києві, було засновано печерний монастир, де усамітнювалися для молитви іноки-аскети. А трохи згодом, у ХІІ ст., при цій обителі постав величний собор. За багатством зовнішнього і внутрішнього оздоблення у той час його можна було порівняти лише з київськими Успенським та Кирилівським храмами. І це якнайкраще свідчить про ту роль, що відводилася Каневу в житті давньої Київської Русі.
Розташоване на високих берегах Дніпра неподалік від великокняжої столиці, це місто охороняло головний водний шлях від Чорного моря, а тому Канів вважався важливим стратегічним об’єктом для всієї держави.
Про древність цього міста на Дніпрі, а також про його місце в нашій історії можна судити також і з того, що згадка про нього зустрічається вже в “Києво-Печерському патерику” та “Повісті минулих літ” Нестора Літописця.
Настоятель храму протоієрей Георгій Почтовий розповідає: «У літописах є багато згадок про наш собор, про події, які тут відбувались. Тут були на молитві і князі, і княгині, гетьмани, козаки і багато прочан. Після Києво-Печерської Лаври в свій час Успенсько-Юрївський собор був другим, куда сходились люди зо всього світу на молитву.
Але монголо-татарська розруха надовго зупинила духовний і матеріальний розвиток цього краю.

 З часу знищення міста Батиєм і до середини XVI ст. ніяких згадок про канівський монастир в історичних документах не зустрічається. Дослідники припускають, що він, як і низка інших святинь, перебував у ті часи в занепаді».
Відродилася обитель уже в козацьку добу. Як свідчать літописи, в ті часи тут було поховано гетьмана Івана Підкову, а трохи пізніше в канівському монастирі прийняв чернецтво та доживав свого віку запорозький гетьман Яків Шах. У 1669 році в цьому соборі київський митрополит Іосиф Тукальський висвятив на ієродиякона майбутнього святителя і богослова зі світовим ім’ям Димитрія Туптала.
Але в тому ж таки 17 ст. над славним козацьким містом знову попливли хмари насилля та розрухи. Об’єднане військо турків, татар та поляків вдерлося до Канева і майже повністю його знищило. Тоді ж канівська обитель обагрилася кров’ю свого настоятеля священномученика  Макарія. Тихий і смиренний святитель вийшов до загарбників із хрестом у руках, прохаючи їх не чіпати святиню. Проте насильники не дуже переймалися благаннями святителя.
«Вони вимагали, аби преподобний віддав скарби монастирські, а також вони вважали, що тут в монастирі, в соборі сховані скарби мешканців Канева. На що преподобний Макарій сказав, що наші скарби на небі. Тоді вороги напали на нього, зав’язали за руки і ноги між деревами і два дні рубали його шашками, викручували руки, а потом відрубали голову. А самі пішли грабувати місто», — розказав протоієрей Георгій. — Віруючі, коли побачили, що тиша на дворі, вийшли з собору і побачили скривавлене тіло преподобного без голови. Вони внесли його до собору і зачинилися. Після погрому міста татари і поляки вернулися, обклали собор хворостом і палили доти, доки в соборі залишилися лише обвуглені кості людей».
З того часу понад сто років канівський собор стояв напівзруйнованим. Відбудовано його було лише на початку ХІХ ст. польською владою, і передано уніатам. Але згідно з царським наказом від 1833 року старовинний собор повернули православним.
У травні 1861-го в стінах Успенського храму перебувала труна з тілом Тараса Шевченка, якого перевозили з Петербурга на вічне упокоєння до Канева.
«Останки його перенесено до собору, де два дні звершувалися панахиди, а на третій день протоієрей собору Іосиф Баскевич відслужив похорон і сказав прощальне надгробне слово. Після чого дівчата запряглись у віз, так як за древнім звичаєм в Україні, домовину неодружених хлопців несли дівчата, у зв’язку з тим, що як раз була повінь, то запряглись дівчата у віз, і до Чернечої гори везли дорогого сина України на місце останнього захоронення, де він і сьогодні почиває», — повідав отець Георгій.
Останній раз Успенський собор було закрито в 1963 році. Цікаво, що головною причиною цього стало сусідство храму зі школою, розміщеною в колишньому монастирському корпусі. Таким дивним способом Церква мала поплатитися за те, що її ж майном уже користувалися інші. Довго храм стояв порожнім, і лише в 70-х роках у ньому розмістили музей народно-прикладного мистецтва.

Знову забили у дзвони на молитву в соборі уже в 1990 році. З того часу тут сформувалася православна громада під началом протоієрея Георгія Почтового. І, незважаючи на те, що реставраційні роботи з відновлення святині тривають і до сьогодні, храм відтепер завжди заповнений богомольцями.

Бронепоїзд - пам'ятник захисникам Канева Канів завжди мав важливе стратегічне значення. Тяжкі бої розгорнулися під Каневом і 1941 року, під час Великої Віт­чизняної війни. Захисники міста намагалися будь-що не допустити руйнування залізниці через Дніпро. Пам'ятником мужнім воїнам став бронепоїзд, що героїчно захищав канівський міст і доставляв боєприпаси на інший бік Дніп­ра.

Пам'ятний знак на честь перебуван­ня Тараса Шевченка у селі Прохорівка Канівського району   Тарас Шевченко товаришував з под­ружжям Максимовичів протягом ба­гатьох років і часто бував у їхньому родовому маєтку - селі Прохорівці. Михайло Максимович був відомим вченим-енциклопедистом, першим ректором Київського університету. Ши­року популярність здобули його праці з історії, етнографії, археології та інших наук. Садиба Максимовичів „Михайлова гора" містилася на околиці села Прохорівки. Особливою гордістю гос­подарів маєтку був великий парк.

Могила Михайла Макси­мовича Серед старовинного пар­ку Максимовичів, що знаходиться у селі Прохорівка Канівського району, й похова­но господаря маєтку - Ми­хайла Максимовича.

Церква у селі Прохорівці Місцева церква та цвинар села Прохорівки навіяли Го­голеві сюжет повісті „Вій". До речі, художній фільм за повістю письменника зніма­ли теж у Прохорівці.

Козацькі хрести у Трахтемирові 

На жаль, як згадка про козацьке минуле Трахтемирова за­лишилися тільки козацькі могили. Тут і кам'яний хрест на могилі козака Мухи, і стела на могилі Параскеви Драбівської. Але ким були вони, свідки славного минулого цього краю, ми можемо лише здогадуватися... Скільки славних воїнів поховано під козацькими хрестами! 

Джерело: 1. Мандри Україною. Золота підкова Черкащини. Путівник./ За заг.ред. В.М.Мельниченка.  - К., 2007.- 232 с.