Моринський меморіальний комплекс національного історико-культурного заповід­ника «Батьківщина Тараса Шевченка»

В селі Моринці, в родині Гри­горія та Катерини Шевченків 1814 року народився син Та­рас.

В історико-культурному заповіднику є музей під відкритим небом, де знаходиться хата його діду­ся Якима Бойка. Саме тут минули перші півтора року життя Тараса Шевченка, поки його батьки не переїхали до Кирилівки.

Хатинки діда та родини Шевченків, на жаль, не зберег­лися. Їх відтворено 1989 року за малюнками поета, до­тримуючись технологій та всіх особливостей народ­ної архітектури, характер­ної для цієї місцевості.

Хата Копія, у якій півтора року жила сім’я Шевченків	Хата діда Якима

Тин навколо подвір’я виплетений з вербової лози, подвір’я охайне та затишне. Поруч з хатою цікава пам’ятка народної архітектури – дерев’яна надвірня комора, або клуня, перенесена на це місце із Шевченкового. З дня побудови її більше ста літ. Клуня була майже у кожному дворі. У ній молотили та зберігали збіжжя, солому, а влітку навіть ночували. За коморою стоять вулики. В інвентарній книзі села Моринці за 1796 рік записано, що сім’я Якима і Параски Бойків має ниву, леваду, віз, пару волів, а також пасіку на 34 колоди. У ті часи вулики виготовляли із соснових колод. Бджоли, які поселялися у такому штучному гнізді, опоряджали своє „житло”: шпаклювали вічко, щоб туди не проникали інші комахи, відтягували стільники. Запах живиці сприяв активному роїнню, а смолиста деревина була додатковим утеплюючим матеріалом, що захищав сім’ї од вимерзання в суворі зими. Крім того, завдяки прополісу і воску як дезинфікуючим матеріалам дерево практично не гнило.

Від назви вулика – борть – промисел добування меду став зватися бортництвом. Не одне століття проіснувала колодна форма пасічництва. Навіть після винаходу у 1814 році відомим українським бджолярем П.І.Прокоповичем рамкового вулика колоди ще довгий час вважалися найпопулярнішими.

Хата споконвіку виконувала своє природне призначення – родинного вогнища, де народжувались, оберігалися традиції: любов до батьків, природи, пісні, до праці. Всередині хати, як правило, розміщення речей було однотипним, подібним, але кожна господиня, звісно ж, намагалася додати щось своє, створити затишок у домі.

Корлиска у хаті Копії	Комора з вуликами

Покуть – давній святий кут селянської хати, завше спрямований на схід сонця. У почесному кутку ікони Ісуса Христа та Божої Матері. Для них спеціально виготовляли більших розмірів вишитий рушник, який у народі називався божником. Окрім будніх, були й святкові рушники-божники – їх вивішували на великі свята. Зверху божницю прикрашали паперовими або ж засушеними квітами рути-м’яти. „Цвіти за образом святим, / І на вікні стоять цвіти, / На стінах фарбами хрести / Понамальовані” – так описував Т.Шевченко селянську хату. Під іконою звисав каганець, подібний до панікадила.

Рушник на стіні - давній наш звичай. Не було жодної на Україні оселі, котрої не прикрашали б рушниками. Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Рушник – обличчя оселі, відтак і господині. Вишитий рушник створював настрій, мав найрізноманітніші узори, які не повторювалися, був узірцем людської працьовитості.

Як і в давнину, поблизу порога була піч, в якій варили борщ та інші страви у глиняних горщиках. Їжу насипали в розмальовані полив’яні мисочки. В такій печі випікали запашний хліб. Витягши його на припічок, клали на спеціально зроблену для цього полицю, накривали рушничком.

Спати родині доводилось не тільки на лежанці, полу-тапчані, печі, а навіть на долівці та на струганій широкій лаві. Місце на печі, зазвичай, виділялося стареньким або дітям – тим, хто найбільше потребував тепла. Адже піч топили щодня і влітку, і взимку для того, щоб приготувати їжу.

На жердці над тапчаном висів повсякденний одяг, у кутку стояла скриня для святкового одягу, рушників, полотна, приданого. Дівчині потрібно було заздалегідь готувати придане, крім того, обов’язковим атрибутом було добре коралове намисто. Аж тоді, коли дівчина мала його, вважалося, що вона готова до видання.

От у такій хатині готувала придане і Бойко Катерина Якимівна. Побравшись у 1802р., подружжя Шевченків вирішило жити в Керелівці у батьків Григорія. Та сім’я була великою, тому у 1810 році молода родина з дозволу пана В.В.Енгельгардта переселилась до Моринець в хату Андрія Колесника (по-вуличному Копія). Господар в той час був у засланні, а хата його пустувала.

Хатка була вже старенька, мала всього лише три підсліпуватих віконця. Чимало зусиль доклали Шевченки, щоб навести в ній лад. Незабаром оселя була побілена, прибрана, стала красивою та охайною.

Ось тут 9 березня (25 лютого за старим стилем) 1814 року і народилася четверта дитина у сім’ї Шевченків. Народження на Тарасія (релігійне свято) дало привід назвати хлопчика Тарасом, що у перекладі з грецької означає „бунтар”.

Недовго прожили Шевченки у цій хатинці. Копій втік з покари, зібрав собі ватагу в дрімучому лісі серед боліт і виходив на дороги з Пустих Ярів та Братерського лісу. Роздягнувши там не одного пана, Копій здебільшого роздавав награбоване бідним. Тривожним був притулок для сім’ї Шевченків. Темними ночами Копій навідувався до них, вважаючи що Григорій мав платити належне йому за те, що користувався його ґрунтом і хатою. Тому у 1815 році сім’я повернулася у Керелівку.

Тут засвітилася зірка, якій судилося світити крізь століття осяйним промінням. Кожен небайдужий до долі України, хто схиляється перед силою слова Шевченка, повинен відвідати місця, які наситили життєдайною енергією, наповнили вщерть душу малої дитини безмежною любов’ю до своєї Батьківщини, бажанням боротися за свободу свого народу, незважаючи ні на що.

Звідсіль в безсмертя крок ступив Тарас,
Пророк з народу і поет від Бога.
Він на сторожі Слово біля нас
Поставив, щоб була ясна дорога...
(А.Самойленко)

Тин навколо подвір’я виплетений з вербової лози, подвір’я охайне та затишне. Поруч з хатою цікава пам’ятка народної архітектури – дерев’яна надвірня комора, або клуня, перенесена на це місце із Шевченкового. З дня побудови її більше ста літ. Клуня була майже у кожному дворі. У ній молотили та зберігали збіжжя, солому, а влітку навіть ночували. За коморою стоять вулики. В інвентарній книзі села Моринці за 1796 рік записано, що сім’я Якима і Параски Бойків має ниву, леваду, віз, пару волів, а також пасіку на 34 колоди. У ті часи вулики виготовляли із соснових колод. Бджоли, які поселялися у такому штучному гнізді, опоряджали своє „житло”: шпаклювали вічко, щоб туди не проникали інші комахи, відтягували стільники. Запах живиці сприяв активному роїнню, а смолиста деревина була додатковим утеплюючим матеріалом, що захищав сім’ї од вимерзання в суворі зими. Крім того, завдяки прополісу і воску як дезинфікуючим матеріалам дерево практично не гнило.

Від назви вулика – борть – промисел добування меду став зватися бортництвом. Не одне століття проіснувала колодна форма пасічництва. Навіть після винаходу у 1814 році відомим українським бджолярем П.І.Прокоповичем рамкового вулика колоди ще довгий час вважалися найпопулярнішими.

Хата споконвіку виконувала своє природне призначення – родинного вогнища, де народжувались, оберігалися традиції: любов до батьків, природи, пісні, до праці. Всередині хати, як правило, розміщення речей було однотипним, подібним, але кожна господиня, звісно ж, намагалася додати щось своє, створити затишок у домі.

Покуть – давній святий кут селянської хати, завше спрямований на схід сонця. У почесному кутку ікони Ісуса Христа та Божої Матері. Для них спеціально виготовляли більших розмірів вишитий рушник, який у народі називався божником. Окрім будніх, були й святкові рушники-божники – їх вивішували на великі свята. Зверху божницю прикрашали паперовими або ж засушеними квітами рути-м’яти. „Цвіти за образом святим, / І на вікні стоять цвіти, / На стінах фарбами хрести / Понамальовані” – так описував Т.Шевченко селянську хату. Під іконою звисав каганець, подібний до панікадила.

Рушник на стіні - давній наш звичай. Не було жодної на Україні оселі, котрої не прикрашали б рушниками. Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Рушник – обличчя оселі, відтак і господині. Вишитий рушник створював настрій, мав найрізноманітніші узори, які не повторювалися, був узірцем людської працьовитості.

Як і в давнину, поблизу порога була піч, в якій варили борщ та інші страви у глиняних горщиках. Їжу насипали в розмальовані полив’яні мисочки. В такій печі випікали запашний хліб. Витягши його на припічок, клали на спеціально зроблену для цього полицю, накривали рушничком.

Спати родині доводилось не тільки на лежанці, полу-тапчані, печі, а навіть на долівці та на струганій широкій лаві. Місце на печі, зазвичай, виділялося стареньким або дітям – тим, хто найбільше потребував тепла. Адже піч топили щодня і влітку, і взимку для того, щоб приготувати їжу.

На жердці над тапчаном висів повсякденний одяг, у кутку стояла скриня для святкового одягу, рушників, полотна, приданого. Дівчині потрібно було заздалегідь готувати придане, крім того, обов’язковим атрибутом було добре коралове намисто. Аж тоді, коли дівчина мала його, вважалося, що вона готова до видання.

От у такій хатині готувала придане і Бойко Катерина Якимівна. Побравшись у 1802р., подружжя Шевченків вирішило жити в Керелівці у батьків Григорія. Та сім’я була великою, тому у 1810 році молода родина з дозволу пана В.В.Енгельгардта переселилась до Моринець в хату Андрія Колесника (по-вуличному Копія). Господар в той час був у засланні, а хата його пустувала.

Хатка була вже старенька, мала всього лише три підсліпуватих віконця. Чимало зусиль доклали Шевченки, щоб навести в ній лад. Незабаром оселя була побілена, прибрана, стала красивою та охайною.

Ось тут 9 березня (25 лютого за старим стилем) 1814 року і народилася четверта дитина у сім’ї Шевченків. Народження на Тарасія (релігійне свято) дало привід назвати хлопчика Тарасом, що у перекладі з грецької означає „бунтар”.

Недовго прожили Шевченки у цій хатинці. Копій втік з покари, зібрав собі ватагу в дрімучому лісі серед боліт і виходив на дороги з Пустих Ярів та Братерського лісу. Роздягнувши там не одного пана, Копій здебільшого роздавав награбоване бідним. Тривожним був притулок для сім’ї Шевченків. Темними ночами Копій навідувався до них, вважаючи що Григорій мав платити належне йому за те, що користувався його ґрунтом і хатою. Тому у 1815 році сім’я повернулася у Керелівку.

Тут засвітилася зірка, якій судилося світити крізь століття осяйним промінням. Кожен небайдужий до долі України, хто схиляється перед силою слова Шевченка, повинен відвідати місця, які наситили життєдайною енергією, наповнили вщерть душу малої дитини безмежною любов’ю до своєї Батьківщини, бажанням боротися за свободу свого народу, незважаючи ні на що.

Звідсіль в безсмертя крок ступив Тарас,
Пророк з народу і поет від Бога.
Він на сторожі Слово біля нас
Поставив, щоб була ясна дорога...
(А.Самойленко)

 Моринські вишиванки

В Моринцях підтримують і розвивають народні ремесла. Найкраща згадка про село - вишиванка.

Орнамент ук­раїнських рушників у давнину містив елементи символіки різних стародавніх культів, відтворював місцеву флору та фауну.

Протягом багатовікової історії мистецтва вишиван­ня символічні зображення поступово втратили первісний зміст. Проте вишиваний рушник - і досі неодмінна частина селянського побуту в Моринцях. Рушник оберігає хату від ворожих сил. Крім того, рушники, так само як у прадідів та прабабусь, умовно поділяють кімнату на урочисту (покуть) і робочу частини. Рушник використовують майже в усіх тра­диційних обрядах у Моринцях. На рушник приймають но­вонароджене дитя, на ньому підносять шанованим гостям хліб-сіль, що є ознакою щирої гостинності. Прийняти руш­ник, поцілувати хліб означає виявити взаємну симпатію.

 Для Звенигородщини характерна рослинна символіка вишив­ки. Найпопулярніша вишивка - „дерево життя", стилізовані казкові квіти. Такий рушник можна умовно поділити на три частини: внизу - підземне царство, посередині - „дерево життя", а вгорі - солярні знаки. Такі рушники виконують фун­кцію оберегів. Квіти також є символом жінки, наприклад, лілея - символ жіночої сутності. 

Джерела: 

Мандри Україною. Золота підкова Черкащини. Путівник./ За заг.ред. В.М.Мельниченка.  - К., 2007.- 232 с.

http://www.batjkivshhyna-tarasa.com.ua/morynci/index.html