Село Будище розташовано між селами Моринці та Шевченкове. Відвідувачі батьківщини Тараса Шевченка обов’язково бувають в ньому.

 Можливий час виникнення села Будище – 20-ті чи 30-ті роки ХVІІ століття. Я.Ільговський у праці „Остання старостина Звенигородська” вказує, що у 1620 році староство Корсунське (у яке входили також землі теперішнього Будища) належало воєводі Яну Данилевичу, який у місцевих лісах ставив поташні і мав з них 1500 злотих чистого доходу.

Поташ виготовляли з попелу, його використовували при варінні мила, кришталю, при фарбуванні тканин, обробці шкіри тощо. Виробництво поташу було складним і потребувало приміщень, їх будували на розчищеному від лісу місці. Підприємства, які виготовляли поташ, звалися будами. Таких буд у нашій місцевості було багато. Вони і дали початок та назви багатьом селам: Стара Буда, Нова Буда, Буда Орловецька, Будище.

Інша версія більш романтична: цю місцину облюбував один чумак чи козак, тут першим оселився. Подорожні запитували, чому він живе сам, а він відповідав, що людей „буде ще”.

В степу хату поставив
Відчайдушний козак,
В його гордій поставі
Аж цвіло: буде так!..
Чумаки з бездоріжжя
Завертали волами
До манливого збіжжя
Та й хитали чубами:
Мовляв: „Як же ти, друже,
На такім белебні!
Тут гуртом можна здужать,
Самотиною ж – ні!”
„Не дивуйтеся, браття, –
Козак кремінь січе. – 
Тре’ за землю держаться,
А людей буде ще!”
Жартів гра, посиденьки,
Дім добра і привіту:
„Будище, козаченьки!
Порозказуйте світу.”

У ХІХ столітті Будище, як і інші села Тарасового дитинства, належали Павлу Васильовичу Енгельгардту. Цей чоловік був „коли не зразок, так, в усякому разі, значний репрезентант тієї „мозаїки”, що... кишить по Україні. З батьків – ніби німець; віри православної; мови – або поляк, або француз; а служби – „верноподданный” офіцер російський; звичаями – космополіт-дука, пан; яко дідич – володар українських „душ” на українській землі; душею і поводженням з народом і взагалі з людьми, яких вважав нижче за себе, пиндючна „животина в торжковських пантофлях”, а з вищими – „амфібія”, як мовив про його Брюллов” (О.Кониський). Служив, а отже, і життя його текло у польському місті Вільно.

Діставши в спадок землі на Звенигородщині, Павло Васильович вряди-годи навідувався сюди. Відвідини, як правило, припадали на теплу пору року. Саме тоді його будищанська літня дача і вся розкіш, що була навколо неї – дендропарк, каскад ставків, алеї, столітні дуби, що росли за будинком – сприятливо впливали і на здоров'я, і на відпочинок пана та його сімейства. Особливо будищанське довкілля захоплювало Софію – красуню-дружину Павла Васильовича.

Багато з того, що чарувало цю аристократичну натуру, досьогодні залишилось, і є цікавим для відвідувача. Будищанський маєток прикметний тим, що в ньому в ролі козачка – хлопчика на побігеньках – прослужив літо Шевченко. Про цей час пізніше він напише: „В краю, колись козацькому, приручити козака змалку се те саме, що в Лапландії підбити оленя бистроногого під волю чоловіка..."

Коли говоримо про Будище, то зримо постають три старезні дуби, кожному з яких близько тисячі років. За переказами, в дуплі одного з них Тарас ховав свої малюнки. Неперевідна життєдайна енергетика, що струменить з величних велетнів, передалася юному Шевченкові. Тут він вперше відчув напругу тисячоліть, під могутніми плечима віковічних велетів часто знаходив прихисток.

Біля поля між селами Шевченкове і Будище височить велетень-вітряк, єдиний збережений із двадцяти восьми, які діяли у Керелівці за часів дитинства Тараса. Вітряки додавали особливого колориту українським видноколам. Біля них подорожні відпочивали, по них відмірювали дорогу. Будували вітряки обіч доріг, у полі чи на пагорбах за селом, поодинці або групами, інколи до кількох десятків разом. Всі деталі вітряка виготовлялися з дерева й без жодного цвяха. Взагалі вітряки відрізнялися за будовою, були найрізноманітнішої форми: в такий спосіб кожен майстер намагався увічнити своє небуденне мистецтво. Внуки Тараса Шевченка по брату Микиті Петро та Прокіп були мірошниками.

Між Керелівкою і Будищем є місцина, де відбулися історичні події часів Коліївщини. Т.Шевченко зазначає у примітці до „Гайдамаків”: „Село Будище, недалеко од Керелівки; в яру озеро і над озером ліс невеликий, зоветься Гупалівщиною за те, що там Залізняк збивав ляхів з дерева.”

...Приїхали.
Стали кругом ліса;
Дивляться – нема нікого...
„Тут їх достобіса!
Які груші уродили!
Збивайте, хлоп'ята!
Швидче, швидче! Отак, отак!" – 
І конфедерати
Посипалися додолу,
Груші гнилобокі.

Місце надзвичайно мальовниче: горбисте, хвилясто-розлоге. Яр підперізує красива широка долина, яку з обох боків обступили невисокі пагорби. Колись вони були вкриті віковічним лісом, тепер тільки деякі з них ховаються у тіні акацієвого гаю. На дні розкішної долини між горбами спочиває озеро, яке є свідком п'яти сивих століть. Селяни ще пам'ятають його глибоким, повноводним і довгим: кінця-краю не було видно. Ровесники Тараса згадують, що вони „разом на Озері ягнят пасли”.

У вибалку, в густій сутіні дерев ховається гайдамацька криниця, яка ще донедавна пригощала людей чистою джерельною водою. Судячи з розповідей жителів навколишніх сіл, у цих місцях розташовані гайдамацькі так звані „льохи”. Вхід у підземний сховок гайдамаків був недалеко від озера. Переповідали, що ходи були такі великі, що у деяких місцях вміщалися стайні з кіньми, сховища для зберігання зброї. Шевченко бував там, адже нагадує: „льохи... і досі видко, тілько вже розруйновані”. Тамтешня природа зберігає таємницю гайдамацьких льохів і понині. 

Джерела:

Т.М. Нераденко. Золота підкова Черкащини. Туристсько-краєзнавча подорож Черкащиною для учнівської молоді України. - Черкаси: "Брама-Україна". - 2006. - 106 с.

http://www.batjkivshhyna-tarasa.com.ua/budyshhe/index.html