Тарас Григорович Шевченко
(9.03.1814 — 10.03.1861)

Класик української літератури, національна гордість українського народу

 Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. Моринцях Звенигородського повiту Киïвськоï губернiï (тепер Черкаська об­ласть) у родинi крiпакiв Григорiя i Катерини Шевченкiв. Батько Тарасiв був не тiльки добрим хлiборобом, вiн ще й стельмахував та чумакував, до того ж умiв читати й писати. Досить пророчим вия­вився батькiв заповiт: "Синовi моєму Тарасовi зi спадщини пiсля мене нiчого не треба. Вiн не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього спадщина по менi... нiчого не значитиме...". Коли Тарасовi було два роки, родина переïхала до села Кирилiвка (Керелiвка). Пiзнiше Т. Шевченко дуже часто називав своєю батькiвщиною саме Кирилiвку, говорив, що тут вiн i народився (про себе, малого, i про батькiвську хату в Кирилiвцi Шевченко згадував у повiстi "Княгиня").
У 1822 р. батько вiддав сина в науку до дяка, а наступного року померла мати Тараса.
Батько одружився вдруге з Терешеичихою, яка мала трьох своïх дiтей. З того часу в родинi точилися постiйнi сварки мiж батьком i мачухою, мiж дiтьми.

Пiсля смертi батька мачуха вижила пасинка з батькiвськоï оселi, i Тарас жив у кирилiвського дяка-п'яницi Петра Богорського. У 1829 р. Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переïхав з ним до Петербурга. У 1832р. пан вiддав Шев­ченка до живописних справ цехового майстра Ширяева (здiбностi до малярства виявилися в Тараса дуже рано: ще змалку крейда й вуглинка були для нього неабиякою радiстю, а прагнучи стати художником, хлопець побував у трьох церковних малярiв. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту). Хоч вiд жорстокого ма­ляра Тарасовi не раз дiставалося, але вiн терпiв задля омрiяного мистецтва. Хлопець чимало малював з натури. Одного разу, пере­мальовуючи статуï в Лiтньому саду, Шевченко зустрiв земляка Ї художника I. Сошенка, який познайомив його з видатними дiячами росiйськоï й украïнськоï культур (К. Брюлловим, В. Григоровичем, Оi Венецiановим, В. Жуковським, Є. Iребiнкою).
У 1837р. Тарас Шевченко написав поему "Причинна", а 22 квiтня 1838 р. спiльними зусиллями згаданих митцiв Шев­ченко був викуплений з крiпацтва. Цього ж року вiн став вiльним слухачем Академiï мистецтв, а згодом одним з найулюбленiших учнiв видатного росiйського художника Брюллова. У 1840р. Тарас Шевченко надрукував поетичну збiрку "Коб­зар". А восени був удостоєний срiбноï медалi другого ступеня Академiï за картину "Хлопчик-жебрак, що дає хлiб собацi". На­ступного року вийшла окремою книжкою поема "Гайдамаки". У 1843-845 pp. поет вiдвiдав Украïну. За кiлька мiсяцiв вiн устиг побувати в багатьох мiсцях Киïвщини, Чернiгiвщини та Катеринославщини (тепер Днiпропетровська область). Пiдчас ман­дрiв поет гостював у лiберально настроєних панiв. Але найбiльше його вразили побаченi картини злиденного життя крiпакiв, ïхнє безправне становище. Побував Тарас i на мiсцi розташування славноï Запорозькоï Сiчi. У рiдному селi Шевченко побачився з братами й сестрами, застав ще живого дiда, намалював його, а також свою хату.
У 1845р. поет повернувся до Петербурга, завершив навчання в Академiï, видав на власнi кошти "Живописну Украïну" і серiю картин, де вiдображено iсторичнi мiсця Украïни, ïï побут i природу. Написав п'ять поем: "Кавказ", "Єретик", "Великий льох", "Наймичка", "I мертвим, i живим..." та всесвiтньо вiдомий "За­повiт": У 1846р. Тарас Шевченко вирушив до Украïни з метою там оселитися, знайшов роботу в Киïвськiй археографiчнiй комiсiï та почав змальовувати й описувати iсторичнi пам'ятки по всiй Украïнi. Цього ж року в Києвi поет познайомився з викладачем iсторiï Киïвського унiверситету, в майбутньому s видатним ученим-iсториком, письменником та публiцистом М. Костомаровим, який загiтував Шевченка вступити до таємноï полiтичноï органiза­цiï  Кирило-Мефодiïвського братства, яке поширювало iдеï слов'янського єднання, маючи за мету утворення федерацiï вiль­них слов'янських народiв.
Основний програмний документ органi­зацiï 5 квiтня 1847 р. Шевченка було заарештовано i вiдправлено до Петербурга. Пiсля закiнчення слiдства поет "за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений" засланий до Орен­бурзького окремого корпусу рядовим солдатом на 10 рокiв без пра­ва писати та малювати. Заборона писати й малювати найбiльше обурила Тараса: "Забрано найблагороднiшу частину мого бiдного iснування!
У 1848р. поета взяли художником у наукову експедицiю пiд керiвництвом гуманноï людини О. Бутакова для вивчення й опису Аральського моря. У 1850 р. Шевченка переведено до Новопетровського укрi­плення  на пiвостровi Мангишлак. Умови тут були жахливими. Навколо пустеля, пiсок i солона вода, до найближчого культурно­го центру тисячi кiлометрiв, дорiг жодних, клiмат такий шкiдли­вий, що солдатiв тут змiнювали через два роки. Шевченка ж про­тримали в цiй мертвiй глухоманi майже сiм рокiв. На початку 1857 р. друзi поета отримали царський дозвiл на його звiльнення, але офiцiйного дозволу Шевченку довелось чекати аж до серпня. У 1859 р. Шев­ченко отримав дозвiл повернутися в Украïну. Але за революцiйну агiтацiю серед селян його знову заарештували i звелiли виïхати до Петербурга.4 вересня 1860 р. Рада Академiï мистецтв надала Шевченковi звання акадецiка-гравера. Цього ж року виходить нове видання "Кобзаря". Шевченко багато працює: пише вiршi, створює новi гравюри, стежить за поширенням свого "Букваря", планує ви­дання кiлькох пiдручникiв.

Тяжке десятирічне заслання, хвороби спричинилися до передчасної смерті поета. 10 березня 1861 р. Тарас Григорович Шевченко помер.
Хоч офiцiйнi кола потурбувалися, щоб повiдомлення про смерть поета було надруковане iз запiзненням, i хоч була сильна негода, на похорон Шевченка зiбралося багато людей. Бiль, не­вимовна туга огорнули друзiв та шанувальникiв поета. Надгробнi промови виголошувалися украïнською, росiйською та польською мовами. Труну з тiлом Великого Кобзаря несли студенти з церкви аж на Смоленське кладовище. У травнi цього ж року тiло Великого Кобзаря було перевезене в Украïну й поховане на Чернечiй горi бiля Канева.

 Украïнський народ шанує пам'ять свого видатного сина. З 1918р. щорiчно вiдзначається День народження Т. Шевченка. По всiй Украïнi встановленi пам'ятники поетовi, вiдкритi музеï, його могилу оголошено заповiдником, iм'я поета присвоєно учбо­вим закладам, науковим установам, театрам, вулицям, бульварам, площам, пароплавам тощо. Починаючи з 1962 р., щорiчно при­суджуються Державнi премiï Украïни iменi Т.Г. Шевченка в галузi лiтератури i мистецтва. Масовими тиражами друкуються його твори, перекладаються багатьма мовами. За рiшенням ЮНЕСКО, ювiлеï поета вiдзначалися майже в усiх державах свiту.

ОСНОВНI ТВОРИ:

Поеми "Гайдамаки", "Єретик", "Кавказ", "Великий льох", "Сон" ("У всякого своя доля..."), "Катерина", "Наймичка", "Неофiти", послання "I мертвим, i живим...",
п'єса "Назар Сто-доля", повiсть "Художник", збiрка поезiй "Кобзар", "Щоден­ник".

Максимович Михайло Олександрович (1804-1873)-вчений-природознавець, історик, фольклорист, письменник

Народився 3 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії у родині збіднілого дворянина, предки якого у XVII—XVIII століттях займали високі посади в козацькому війську, зокрема Самійло Величко згадує про переяславського знатного військового товариша Василя Максимовича. Виховувався під впливом дядьків по матері, Іллі Максимовича, доктора права та філософії Харківського університету, та Романа Максимовича, викладача грецької та римської словесності у Московському університеті. Початкову освіту здобув у Золотоніському Благовіщенському монастирі, потім вступив до Новгород-Сіверської гімназії, де почав збирати українські народні пісні. По закінченні Новгород-Сіверської гімназії 1819 року вступив на філологічне відділення Московського університету. Провчившись два роки, перейшов на природниче відділення, де вивчав фізику й математику. 1823 року, по закінченні навчання, залишений для наукової роботи. Того ж року публікує свою першу наукову працю «Про систему рослинного царства».

1824 року вийшла в світ перша книга М.Максимовича «Головні особливості зоології, або Наука про тварин». У той період продовжує досліджувати фольклор та етнографію. 1827 року виходить збірник «Малоросійські пісні, видані М.Максимовичем». Того ж року захищає магістерську дисертацію на тему «Про системи рослинного царства». 1833 року вийшла «Книга Наума про великий Божий світ», що містить науково-популярні розповіді про будову Землі, сонячної системи, Галактики. Ця книга протягом сорока років одинадцять разів перевидавалася. 1833 року М.Максимович здобуває ступінь доктора біологічних наук та звання професора, стає завідуючим кафедрою ботаніки Московського університету. 1834 року виходить його збірник «Українські народні пісні». У травні 1834 року М. Максимовича запрошують до щойно створеного Київського університету святого Володимира, де він спершу працює професором, а з жовтня того ж року стає першим ректором. З 1835 року у зв’язку з хворобою йде з посади ректора і залишається професором. Присвячує себе вивченню української та російської історії, досліджує «Слово про Ігорів похід», 1837 року публікує його переклад російською мовою.1839 року написав працю «Сказання про Коліївщину», яку цензура заборонила друкувати. 1840 року видає перший номер історичного альманаху «Киевлянин».

1843 року публікує наукову працю «Про Петра Конашевича Сагайдачного». До 1845 року читає лекції у Київському університеті, працює у Київській археографічній комісії, де вперше познайомився з Т.Шевченком.Того ж року через погіршення здоров’я виходить на пенсію, оселяється на хуторі Михайлова Гора Золотоніського повіту Полтавської губернії. Виїжджає для роботи в архівах та бібліотеках до Москви, Петербурга, Києва, публі-кує багато історичних праць. Листується і зустрічається з багатьма діячами науки і культури, зокрема з Т.Шевченком, В.Бєлінським, Д.Писарєвим, М.Гоголем. Бере участь у наукових дискусіях, заперечує норманську теорію походження Русі-України, розвінчує погодінську теорію, за якою Україна — це лише Південь Росії, її «окраїна». 1856 року публікує на цю тему «Філологічні листи до М.Погодіна», у яких захищає самобутність українського народу, його культури та мови. 1857 року друкує переклад «Слова про Ігорів похід» українською мовою. 1859 року М.Максимович видав перший номер альманаху «Українець», в якому вміщено багато матеріалів з історії України. Того ж року на хутір Михайлову Гору приїжджає Т.Шевченко, який написав там портрет Михайла Максимовича та його дружини Марії Василівни. 1860 року публікує полемічну статтю «Оборона українських повістей Гоголя». У травні 1861 року М.Максимович бере участь у похороні Т.Шевченка у Каневі, пише вірш «На смерть Т.Г.Шевченка». 1871 року М.Максимовича обрано членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. Того ж року він бере участь у Третьому Всеросійському з’їзді природознавців у Києві. У Петербурзі побачили світ «Листи про Київ та спогади про Тавриду». 10 грудня 1873 року М.Максимович помер. Поховано М. Максимовича у селі Прохорівці Канівського району Черкаської області.

Михайло Максимович завдяки різнобічності свого обдаровання залишив однаково помітний слід як у галузі природознавства, ботаніки, хімії, зоології, фізики, якими він активно займався у 1823—1834 роках, так і в галузях мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології, що їм він присвятив пізніший період своєї діяльності аж до останніх днів життя. Максимович зробив значний внесок у підготовку двох великих відкриттів у природознавстві. Ще в ранніх своїх працях він висловлював гіпотези, які пізніше було підтверджено грунтовними фундаментальними дослідженнями, — про обмін речовин і клітинну будову живих організмів. Важливим відкриттям Максимовича були його докази про еволюцію тваринного світу, причинами якої є зміна умов довколишнього середовища. Світоглядним підгрунтям поглядів Максимовича у природознавстві були матеріалізм М.Ломоносова та натурфілософські ідеї Шеллінга, які вчений засвоїв на лекціях М.Павлова. Вiн розвивав шелінгіанську теорію розвитку і єдності реального та ідеального, суб’єктивного та об’єктивного світу.

Вчений стверджував, що методом природознавства як науки є проникнення у внутрішню суть проблеми, створення стрункої системи знань. Обстоюючи ідею матеріальної єдності світу, доводячи, що все в природі складається з єдиної всезагальної речовини-матерії, він переконував, що органічна природа виникає на певному етапі з неорганічної природи у процесі її складних перетворень, а існуюча реальність не залежить від свідомості. Природа проникає у свідомість людини через органи почуттів. Наші знання про природу є відображенням предметів і явищ, які існують реально, а не є втіленням якоїсь ідеї. Максимович не сприймав також абсолютизації раціональних форм освоєння дійсності, вузького емпіризму, виступав за єдність теорії з практикою, аналізу й синтезу, вимагав конкретного історичного підходу до вивчення явищ природи, культури, суспільного життя, врахування історичного досвіду, умов та рівня науки того чи іншого часу. Водночас він висловлював новаторські для свого часу думки, що науку, техніку, людський розум слід скерувати не на революційні зміни й створення чогось нового, а на об’єктивне вивчення, засвоєння й розумне використання вже створеного природою. Ці думки, втілені у найголовніших природознавчих працях вченого — «Про системи рослинного царства», «Головні особливості зоології, або Наука про тварин», «Книга Наума про великий Божий світ», на багато років попередили дослідження Чарльза Дарвіна й поставили Максимовича в ряд фундаторів вітчизняної природознавчої науки. Лекціями Максимовича на кафедрі ботаніки Московського університету захоплювалися О.Герцен і М.Лермонтов.

Наполеглива праця і великі здібності сприяли тому, що у 1833 році, коли М.Максимовичу було лише 29 років, йому присуджено науковий ступінь доктора біологічних наук і звання ординарного професора. Ще під час захисту магістерської дисертації у 1827 році Михайло Максимович підготував і видав першу в Росії і Україні збірку «Малоросійські пісні». Пізніше дослідник видав збірки українських народних пісень у 1834 і 1849 роках. До багатьох пісень Максимович додавав докладні історичні коментарі, які давали можливість глибше зрозуміти їх зміст і водночас життя українського народу. Збіркам Максимовича дав високу оцінку М.Гоголь. О.Пушкін використав їх у своїй поемі «Полтава». Іван Франко підкреслював, що видання Максимовича мали великий вплив на формування патріотизму в багатьох передових людей України. А російський композитор О.Аляб’єв, з яким М.Максимович був у дружніх стосунках, поклав на музику 25 пісень із збірки «Малоросійські пісні». Фундаментальна праця Максимовича «Дні і місяці українського селянина», статті «Що таке думи» та «Замітки про побутові пісні» стали першоосновою етнографії як науки. На прикладі збірок українських пісень та інших своїх досліджень Максимович показав, що народне мистецтво є найвищим типом мистецтва, воно є взірцем для письменства та інших видів творчості. Український народ є володарем такої культури, яку можна поставити врівень з кращими взірцями народної культури Європи. Творцем цієї культури є саме та безіменна маса покріпаченого й пригнобленого народу, на яку з погордою дивиться частина малоросійського спольщеного чи зрусифікованого українського панства та великоросійська інтелігенція в особі Аскоченського, Соловйова, Погодіна. На прикладах з фольклору та «Слова про Ігорів похід» Максимович доводив, що українська мова цілком самостійна, а не зіпсоване російське «наречие», як вважав його опонент М.Погодін. Українська мова зародилася у найдавніші часи, про що свідчать численні українізми у «Слові про Ігорів похід», і самі українці є автохтонами на терені від Дунаю до Дону. Такими сміливими й небезпечними на той час науковими висновками Максимович вселяв у сучасників-українців почуття гордості за свій народ, обстоював його самостійність, рівність з іншими народами та право на своє життя і національну культуру. А надруковані 1863 року в журналі «День» «Нові листи до Погодіна про старобутність малоросійського наріччя» остаточно завдали поразки погодінській теорії про старшість «великоруської» мови над «малоруською». У написаній 1837 року праці «Звідки походить руська земля за сказанням Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими» вчений різко виступив проти норманської теорії походження Русі. Він переконливо доводив, грунтуючи свої твердження на фольклорній і мовознавчій базі та літописних джерелах, що засновниками Київської Русі були слов’янські племена, які боролися за незалежність своєї землі від іноземних загарбників — степових кочовиків, норманських купців-грабіжників та польських феодалів. Багато років Максимович присвятив вивченню «Слова про Ігорів похід», написавши про цю пам’ятку сім праць, що не втратили свого значення й нині.

В українській літературі він вперше здійснив переклад «Слова» на українську мову, показавши її сучасникам як пам’ятку власне української мови. Як справжній вчений, який керується у своїх висновках документами та матеріалами архівів, літописами, народною пісенною творчістю і намагається бути незалежним від можновладців та політичної ситуації, Максимович виступав проти дворянсько-шовіністичної концепції в поглядах на історію українського козацтва. Він доводив, що козаки сформувалися з народних мас у результаті тих соціальних процесів, що відбувалися в Україні, а не з волі польського короля, який організував їх для захисту кордонів від татар. Історично відомими, вважав Максимович, козаки стали вже після 1471 року, коли Київське князівство було перетворене на воєводство й розвинулося під началом старости черкаського і канівського Євстафія Дашкевича з 1508 по 1536 роки. Захищав український вчений козацтво і від польських аристократів, що дивилися на запорозьке лицарство як на холопство, бидло та розбійників. Водночас він показав у своїх дослідженнях, зокрема у «Сказанні про Коліївщину», масові насильства шляхти над українським народом. Це дослідження заборонила цензура, й лише після смерті автора, 1875 року, воно побачило світ. Максимович був першим істориком стародавнього Києва, присвятивши йому двадцять п’ять статей. Він уперше показав роль Петра Могили в будівництві української культури, розповів про історію створення багатьох київських пам’яток, зокрема Трьохсвятительської, Воздвиженської, Іоаннівської церков, Хрещатика, Золотих воріт, міських валів, узвозів.

Обороняючи рідну культуру від нападок імперських науковців, він у листах до князя Вяземського знову рішуче виступає проти панславізму з російським обличчям, а фактично проти русифікації української культури, ігнорування української мови як мови великого окремого народу. Він стверджував, що українська мова виникла ще в часи Київської Русі, раніше за російську. Максимович своїм прикладом запалив багатьох на збирання й дослідження української старовини. Внаслідок численних подорожей по Україні він створив новаторські для того часу праці «Українські стріли стародавніх часів, що були зібрані понад Дніпром біля Михайлової гори», «Про предмети давнини, що були передані автором у музей Московського археологічного товариства», «Археологічні записки про Київ та його околиці», що започаткували українську археологічну науку. Михайло Максимович як людина енциклопедичних знань та широких інтересів головне завдання ученого історика й археолога вбачав не у самодостатньому збиранні скарбів для поповнення музеїв чи приватних колекцій можновладців, а в поширенні знань серед народних мас, у вихованні поваги до рідної історії та культури. Як визначний учений, громадський діяч, педагог і просвітитель, він був одним із зачинателів боротьби за культурний розвиток українського народу.

     Джерело: http://www.ukrop.com/ua/encyclopaedia/100names/6126.html

Семен СКЛЯРЕНКО

Прозаїк, публіцист, журналіст. Автор романів «Святослав» і «Володимир», що здобули визнання широкої читацької аудиторії та перекладені багатьма мовами світу. Вперше у художній літературі показав Київську Русь як визначну державу світу, котра відіграла ключову роль в історії слов'янства.

Семен Дмитрович Скляренко народився в с. Келеберда (тепер с. Прохорівка) на Черкащині. У 1919 р. закінчив гімназію в м. Золото­ноша, вчителював, був бібліотекарем. З 1923 р. він — у Червоній армії. Після демобілізації працював у редакціях журналів і газет Черні­гова та Києва, зокрема був відповідальним сек­ретарем редакції популярного часопису «Гло­бус».

Народившись у сім'ї матроса, С. Скляренко на все життя зберіг любов до сивого Славутича. Письменника називали біографом Дніпра. Об­раз цієї величної ріки присутній у повістях «Ти­ха пристань», «Матрос Ісай», романі «Бурун», трилогії «Шлях на Київ». Син свого часу, він не уникнув стереотипів у зображенні подій гро­мадянської війни і подальших не менш драма­тичних періодів в історії України. Але щиро був прив'язаний до людей праці, розповідаючи про них у нарисах «Водники-ударники», «До­маха Завгородня» та ін. У період фашистської навали він — корес­пондент фронтових газет і радіостанцій. Автор однієї з перших повістей про ці буремні роки — «Україна кличе». А в повоєнний час у своєму романі «Карпати» відтворив складне політич­не життя Закарпатського краю напередодні возз'єднання з Великою Україною. Таким було сходження митця до верхів'я творчості — ро­манів «Володимир» і «Святослав».

У стилі обох творів — відлуння історичних легенд, сказань. В «Автобіографії» письменник зазначав, що задум написати їх був пов'язаний зі спогадами дитинства і юності, оскільки ро­дом був із тих багатих на стародавні пам'ятки місць, де діяли колись герої його майбутніх творів, а також із прочитаними працями з бібліотеки доброго знайомого О. Максимови­ча, сина відомого історика, друга Т. Шевченка. Роман «Святослав» висвітлює важкий період створення Київської держави, а «Воло­димир» — апогей її слави. Попередники С. Скляренка оспівували військові походи обох князів. Український письменник змалював цих визначних осіб насамперед як мудрих держав­них діячів, що розуміють потреби й завдання молодої країни і прагнуть розв'язати їх не ли­ше мечем, а й за допомогою важливих політич­них і дипломатичних заходів. На його робочому столі залишилися чер­нетки незакінченого роману «Ярослав». Утім і те, що було завершено, засвідчило творчу зрілість Майстра. Проза С. Скляренка про Княжу добу відіграла важливу роль у розвит­ку вітчизняного письменства.

Памфіл ЮРКЕВИЧ

Філософ, педагог. Обстоював право філософії на вільний розвиток, критикуючи прагнення матеріалістів ототожнити філософію з природознавством. Професор Київської духовної академії, Московського університету. Автор своєрідної філософської концепції— «філософії серця». Залишив оригінальні педагогічні твори.

Народився Памфіл Данилович Юркевич у с. Ліплява (тепер Черкаська обл.). У 1837-41 рр. навчався в Переяславському повітовому духовному училищі. П'ятнадця­тирічним П. Юркевич вступає до Полтавської духовної семінарії, після закінчення якої у 1847 р. складає іспити до Київської духовної академії. З 1851 р. — на посаді наставника Київської духовної академії, викладає курс історії філо­софії. У 1852 р. стає магістром і бакалавром академії. Упродовж трьох років (1854-56) вико­нує обов'язки помічника інспектора, а з 1857 р. викладає філософські науки та німецьку мову. У 1858 р. П. Юркевич одержав звання екстра­ординарного, а в 1861 р. — ординарного про­фесора. Того ж року переїхав до Москви, очо­ливши кафедру філософії в Московському університеті, читав курси історії філософії, логіки, психології, педагогіки, виконував обов'язки декана історико-філологічного фа­культету (з 1869).

Як і інші українські філософи, П. Юркевич окреслює реальність як складену з трьох сфер: «ноуменального світу», ідеального царства «вічної правди»; реального світу, що є царст­вом розумних істот; феноменального світу, примарного існування тілесності. Активна взаємодія цих трьох світів і становить гармонію цілого (у своєму розмаїтті) світу. Головна сфера наукових зацікавлень П. Юркевича — антропологія. Ядром світогля­ду вченого була «філософія серця». Серце — це центр душевного і духовного життя людини, у ньому зосереджуються всі почуття. Серце може виражати, знаходити й розуміти такі ду­шевні стани, які не можуть бути пізнані розу­мом. Звідси випливає, що моральність — це не ряд правил, а нормальне життя, якого прагне людина, і розум — вершина духу, а не його джерело. Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж є основою неповторності й уні­кальності особистості. Тому-то в серці відбува­ються ті явища і події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. Зви­чайно, розум, голова — керує, планує, диригує, але серце — породжує.

Основні твори П. Юркевича: «Ідея», «З на­уки про людський дух», «Матеріалізм і завдан­ня філософії», «Серце і його значення в духов­ному житті людини, за вченням Слова Божого», «Мова фізіологів і психологів», «Читання про виховання», «Курс загальної педагогіки» та ін. Філософська творчість Памфіла Юрке­вича репрезентує високий рівень української інтелектуально-духовної культури.

Джерело: Народжені Україною. Меморіальний альманах. У 2-х томах. - К.: Євроімідж, 2002. - т.1. - 896 с. (т.2. - 896 с.)