Легенди Черкащини

Дніпро і Десна

Дніпро і Десна - брат і сестра - були колись людьми. Як стали вони дорослими, батько та мати благословили  їх у дорогу. Домовилися браті сестра вийти вранці, полягали спати. Десна проспала, а Дніпро прокинувся на світанку, порозвертав гори, порозчищав гирла і помчав степами. Десна, розплющивши очі, побачила, що брата немає, і заповзялася його шукати. Пустила ворона наперед, а сама побігла слідом. Летить ворон, летить, коли наздоганяє Дніпро, щоразу кряче. Чуючи це, сестра повертає до брата, а той убік - і далі.

Багато разів Десна майже наздоганяла Дніпро, юагато разів повертав він убік (тому він такий кручений). На ворона напав рябець, почали вони битися. Чи довго, билися чи ні - а Дніпро побіг до моря. Як почула про те сестра від ворона, гайнула вздовж братового шляху і злилася з ним. Тепер Десна несе свої води ліворуч, а Дніпро - праворуч. Де є острови і скелі, там річки розходяться. В ясний день видно, де Дніпро, а де Десна: в Дніпрі вода синя, а в Десні жовтувата. Десна тече тихо, а Дніпрор прудко.

Чернець Йоаким

У Черкасах був собі Іван-богатир. З ножем виходив на двобій з ведмедем, шкуру впольованого звіра продавав. Отак і жив.

Раптом налетіли на землю українську татари. Хоробро бився Іван з ворогами. Але татари накинули на нього аркан і захопили в полон. У свої володіння вели його на аркані, бо не змогли повалити на землю і зв’язати. Побачивши богатиря, татарський хан наказав: "Не чіпайте його.Поставте охороняти табун диких коней, хай він їх приручить". А дочка хана, красцня Сонце, лиш глянула на Івана - відразу його покохала. За самовіддане  почуття, за красу й розум полюбив дівчину й Іван. Розчулений таким коханням, хан віддав дочку за дружину богатиреві, поставив їм пишну юрту - майже таку саму, як собі. 

Для полонених земляків іван збудував храм, куди навідувався з дружиною.  Та незабаром спіткало молоду сім’ю лихо: померла красуня Сонце. Іван втратив цікавіть до життя,  не торкався їжі, не спав. Його другою домівкою став курган, в якому лежала дружина. Хан і його радники, прагнучи полегшити Іванові тугу , вирішили відіслати його якнайдалі від жінчиної могили. "Вислухай-но мене, ину, - сказав якось хан зятеві. - Я все бачу і все чую. Бери золота , скільки хочеш, і коня, якого хочеш, і їдь, куди хочеш".

Почувши це, іван погодився. Пішов на могилу коханої попрощатися, а рано вранці, коли всі ще спали, виїхав у безкраїй степ. Та життя без коханої не тішило Івана. І постригся він у ченці, прибравши ім’я Йоаким. Довго Йоаким подорожував світом: бував і на святій горі Афоні, і в Константинополі, і в Єрусалимі. Тільки під кінець життя потрапив у рідні Черкаси. Скинув мішка на землю, впав на коліна й нахилив білу голову до мокрого дніпровського піску. Пішов він звідси молодим і повним сил, а повернувся немічним дідом. 

Черкасці любили й шанували Йоакима, який так багато побачив у своєму житті. І на честь його повернення на батьківщину - в день Різдва Пресвятої Богородиці - збудували храм.

Джерело: Мандри Україною. Золота підкова Черкащини. Путівник./ За заг.ред. В.М.Мельниченка.  - К., 2007.- 232 с.