Україна. м.Черкаси. вул.Бидгощська 38/1, тел (факс) 64-21-78, e-mail: oipopp@ukr.net

Визначні особистості

Категорія: 

 Василь ДОМАНИЦЬКИЙ - філолог, історик, фольклорист, політичний і громадський діяч

 

Василь Доманицький - літературознавець, редактор першого наукового видання «Кобзаря» Т. Шевченка, бібліограф, ініціатор і активний діяч кооперативного руху в Україні, пропагандист української національної справи.

Василь Миколайович Доманицький наро­дився в с. Колодисте на Черкащині. Ще зі студентських років поринув у вир громадсько­го життя. Працював у часописах «Киевская ста­рина», «Записки Наукового товариства ім. Шев­ченка», «Літературно-науковий вісник». Учень В. Антоновича, він брав участь в археологічних розкопках на Звенигородщині. Доля відвела йому 33 роки життя, частину з яких він провів у ліжку, переборюючи смер­тельну недугу. Проте сучасники відзначають йо­го енергійність, багату й різносторонню вдачу. О. Лотоцький писав про Доманицького: «... сей феноменальний акумулятор людської енергії».

Як публіцист Доманицький прагнув своїми статтями активно впливати на формування національної свідомості народу. З цією метою видавав популярні брошури, зокрема, про Гали­чину й Буковину. Участь української інтелігенції в народній кооперації вважав найдоцільнішим шляхом для задоволення потреб народу і пізнан­ня його психології, а відтак став співорганізатором споживчої кооперації на Київщині, написав низку брошур на кооперативні теми: «Това­риські крамниці» (1904), «Про сільську коопе­рацію» (1906), «Як хазяйнують селяни в чужих краях» (1908). Стає співзасновником видав­ництва «Вік», створеного наприкінці XIX ст. В. Доманицький був фактично редакто­ром друкованого органу української фракції у другій Державній думі — газети «Рідна справа — Думські Вісті». Його перу належить і стаття в одному з номерів цього видання «Земля панська та мужицька».

Головною працею в житті для Доманицько­го стало видання творів Т. Шевченка. Ще на по­чатку XX ст. він написав «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка», а згодом здійснив редакцію першого повного видання «Кобзаря», що побачило світ 1907 р. Редагував книгу М. Аркаса «Історія України», що стала зразком тогочасної історичної популярної літе­ратури. Редагуючи «Кобзар», В. Доманицький через переслідування царського режиму про­живав у Петербурзі нелегально і не міг сам оп­рацьовувати архівні матеріали, послуговувався допомогою друзів. І коли охранка довідалася про його перебування в столиці, змушений був на початку листопада 1907 р. виїхати за кор­дон. Три роки йому забороняли повертатися на батьківщину.

Передчасна смерть у вигнанні (м. Аркашон, Франція) не дала завершити багатьох справ. Царський уряд, побоюючись масових маніфестацій, заборонив похорон Доманиць­кого в Києві, і його поховали у рідному селі Колодистому.

 

 

 

ІЖАКЕВИЧ ІВАН СИДОРОВИЧ

Народився 18 січня 1864 року в сім’ї збіднілого селянина села Вишнополя. Батько - Сидір Радіонович, мати -Марія Аксентіївна. В їх сім’ї налічувалося 12 дітей.


Жилося важко, сім’я велика, а землі тої був невеликий клаптик та ще й підневільна праця на панській землі. Достовірні документи “Киевские епархиальние ведомости” свідчать, що в 1859 році при Вишнопільській парафії було відкрито школу. Тоді вона називалася церковно -парафіальною. Навчання проходило в пристосованому приміщенні, а в 1860 році було збудовано спеціальне приміщення.

А тим спеціальним приміщенням була звичайна хата під солом’яною стріхою, з земляною долівкою .В тому ж будинку жив і перший учитель - дяк. У цій же школі навчалося лише 15 хлопчиків. Близько 106 років тому поталанило навчатися в цій школі нашому земляку-односельчанину народному художнику України Івану Сидоровичу Їжакевичу.
Сучасники свідчать, що тодішня школа була справжньою вотчиною попа. Він був старший учитель і господар школи. Дітей усіх класів навчав один учитель, в одній кімнаті, заставленій довгими столами і лавами. Вікна були невеликі, а тому в кімнаті було темно. Головним ”унаочненням” і  “засобом переконанн” була різка. Навчальними предметами були: закон божий - читання церковно - слов’янською мовою , російська мова , арифметика. А рідною мовою, українською, навіть розмовляти заборонялося в школі. Великими труднощами для дітей було  вивчення церковних предметів, відвідування церковного хору, молитв.  У свій час  Їжакевич у  листі до  вишнопільських школярів писав про ту школу : “Незгадуйте того часу! Нехай він згине  і ніколи не повернеться.
Здобув освіту І.С.Їжакевич у дяка Бережницького і 13-річним хлопцем восени 1877 року виїхав до Києва.

Був Івась, так тоді називали малолітнього Івана, посохоносцем. Потім учнем іконописної майстерні в Києво-Печерській Лаврі, куди влаштував його батьків брат. Вже навчаючись у школі малювання М.Мурашка, він разом з художником О. Косинкою, О. Курінним реставрували в  Ки-рилівському монастирі фрески ХІІ століття. Згодом народний художник показував ці фрески польським художникам -реставраторам. В 1884 році він  поступає в Петербурзьку Академію художеств. Проте, через матеріальні нестатки молодий Іжакевич  у 1888 році залишає Академію. Влітку 1884 року випускник школи Мурашка збирає в рідному Вишнополі перекази про козаків, гайдамаків, Коліївщину. В селі ще багато було свіжих слідів панського свавілля над кріпаками.

Багато йому розповіла про панські знущання  сусідка  Сегоренчиха , яка служила при дворі поміщика. Все це глибока рана, яка зафіксувалася у вразливій душі молодого художника, а потім вилилося в картини  “Ведуть до пана”,
“Право першої ночі “, “Кріпаків міняють на собак “, “Полювання з гончими “ та інші.
Відвідав юнак старовинну Умань, де зробив  ескізи до відомих своїх творів “Гонта в Умані”, “Швачка”. Відпочинок у батьків проходив здебільшого  за етюдами.
Змалював Іван стару батьківську хату, чумацького воза, на якому з батьком їздив до лісу, клуню з шопою, сестричок на траві під дубом. Зафіксував він і багато споруд села, поміщицький палац, церкву ХVІІІст., хату дяка, розправу, корчму на степку, криницю з журавлем, мурованого  вітряка та два вітряка коло Баланівських воріт, гуральню та дрібні єврейські крамнички. Відтворив на папері образ літнього селянина Щітинки - прообраз кріпака. Стоїть він босий у полотняних штанах, в  підперезаній свиті, пола якої розгорнута вітром. Рукою притримує солом’яного бриля, щоб вихор не поніс разом з стовпом пилюки, а в другій руці держить заступ  ( лопату). В його обличчі повно докору та неправди і безправ’я, на  непосильну працю старого й малого. Таке пояснення до малюнка дав сам Іжакевич.
У  1884 році поступає в академію і потайки відвідує заняття і працює над творами. Згодом його допускають в клас гіпсових фігур і затверджують вільним слухачем. У 1887 році за роботу “Жіночий портрет” йому виносять подяку, як наполегливому і прихильному у виконанні завдань.
Він одержує звання вчителя малювання , а в 1888 році його нагороджено заохочувальною малою срібною медаллю і переведено в клас історичної композиції. В ці ж роки Їжакевич співробітничає в журналах “ Живописное обозрение “, “Север “ , “Всемирная илюстрация”. Журнал “Нива” в 1888 році надрукував шість його робіт “Напередодні зелених свят “, “Рибалки на Дніпрі “, “На пасіці “, “ Діти над Жущем”. Потім публікуються його відомі твори :”Жнуть очерет “, “Діти ловлять раків”. Переважна більшість картин – це чудові картини з життя українського селянства, з його побуту і праці ,полотна з історичного минулого України. На сторінках “Ниви “ побачили світ перші ілюстрації до творів  Шевченка “Причинна”, “Катерина “, “Гайдамаки “, що стало початком його праці по створенню своєї “Шевченкіани”. З’являються малюнки до творів Гоголя, він малює картину  “Повстання в Києві 1113 року” і  “Гінець Богдана Хмельницького”.

Майже 30 років свого життя віддав І.С.Їжакевич праці для журналу “Нива”, де вмістив не одну сотню цікавих ілюстрацій.

Після Великої Жовтневої революції Їжакевич з новим запалом береться за улюблену справу – почався новий період у розвитку його творчості. Він малює картини на нову тематику, приймає державні замовлення від різних музеїв країни.
Однією з великих робіт Івана Сидоровича було 15 великих панно на тему “Історія землі”, виконаних для Геологічного музею АН УССР. З 1921 року художник знову працює як ілюстратор .
Це принесло йому славу народного художника. До його знаменитої спадщини можна віднести ілюстрації до драми Лесі Українки “Лісова пісня” , до повісті М.Коцюбинського “Фата Моргана” , до повісті Квітки – Основ’яненка “Пан Халявський “, виконує ряд ілюстрацій до творів М.Коцюбинського для Вінницького меморіального музею. Та все-таки вершиною його творчості є великий цикл малюнків до “Кобзаря”, Т.Г.Шевченка, здійснений у 1939 ювілейному році.
І.С.Їжакевич  використовуючи свої глибокі знання з життя українського народу, місцевостей, де відбувалися події, узагальнюючи і типізуючи все це, створив яскраві, пристрасні малюнки.
Ілюстрації, вміщенні в ювілейному виданні “Кобзаря” 1939 року, глибоко розкривають творчість Т.Г.Шевченка. Їжакевич показав багатогранне, але гірке і безправне життя народу, його боротьбу, змалював і чудову українську природу.
Друга Світова війна внесла перерву в творчість художника. Але все бачене і відчуте в години лихоліття, незважаючи на похилий вік художника, знайшли своє відображення у нових полотнах. І.С.Їжакевич відобразив велич боротьби радянського народу проти загарбників, гостро затаврував фашизм. Це такі картини: “Вступ Радянської Армії до Києва”, “В партизанському таборі” , “ Партизани в засаді” , “Ворог  в оточенні “. Повний творчого поривання Їжакевич повертається до ілюстрації української класики.
Так, в 1948 році разом із своїм учнем Ф.З.Коновалюком ілюструє “ Енеїду “ І.Котляревського.
Малюнки до поеми сповнені правдивого народного гумору, невичерпної сатиричної гостроти.
Майже 200 майстерно виконаних робіт до творів Великого  Кобзаря нараховує його “Шевченкіана” . Це велич труда , досягнення чудового пензля художника. В останні роки І.С.Їжакевич створює малюнки присвяченні  дітям . Серед них особливо цікаві “ Мамина помічниця “, “Облава на раків “, “ В школу”. Оригінальну картину він присвятив запуску штучного супутника землі “Летить-летить”. Багато сил і енергії віддав художник педагогічній роботі , виховавши чимало молодих митців .
В книжковій ілюстрації , чи в науково – популярних панно-картинах – всюди реалістична простота, багатство засобів художнього вислову, всюди головна тема - життя і побут українського народу. Його талант – широкий і багатогранний. Прожив  Іван Сидорович 98 років. Помер 19 січня 1962 року, залишивши незлічену і багатющу спадщину. За цю роботу, за видатні заслуги перед народом і мистецтвом Радянський уряд нагородив Їжакевича двома орденами Трудового Червоного Прапора, Орденом “Знак пошани “. Ще в 1941 році йому  присвоєно звання Заслуженого діяча Мистецтв УРСР , а в 1951 році – НАРОДНОГО ХУДОЖНИКА.

 

 

Федір Іванович Пилипенко

народився в 1957 році в селі Тарасівці Новоархангельського району на Кіровоградщині. В 17 літ приїжджає в м. Тальне, де стає студентом будівельного технікуму, який закінчує після перерви на службу в армії. Подорожі на Полісся, далеку Північ, у Росію, Казахстан залишили незабутні враження, однак самобутність природи Шевченкового краю зумовила те, що юнак залишився проживати саме в Тальному. Тут мешкав і працював, творив. Саме це й привело його в районну газету «Колос», де вперше побачили світ його поезії та проза. За першими публікаціями надійшло запрошення працювати у районному часописі. Журналістська стежка привела до Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, де опанував всі секрети професійної майстерності. Доля по-різному вела життєвою стежиною – працював у органах виконавчої влади, партійному комітеті, але незмінним залишилось одне: його прагнення писати, творити. Саме це повернуло його знову в рідний колектив, де зараз вже він редагує газету «Колос», в якій опанував перші ази журналістської праці. Збірка поезій «Любові забагато не буває – це перша книга автора.

 

 


 

Чекмишев Олександр Вікторович  — український поет, член НСПУ (1994), медіаексперт, доктор наук із соціальних комунікацій (2012), викладач журналістики.

 

Народився 27 квітня 1967 року в місті Тальне на Черкащині.

Після школи навчався у Тальнівському будівельному технікумі (1982–1984), працював на будівництві у ПМК-235 теслярем-бетонувальником ІІІ-го розряду, муляром V-го розряду (1984–1985).

У 1985–1992 роках навчався на факультеті журналістики КДУ ім. Т. Г. Шевченка.

Після університету вступив до аспірантури (1992–1995) і одночасно (1992–1994) працював політичним оглядачем, аналітиком, експертом телевізійних програм Українського Незалежного Центру Політичних Досліджень. 25 січня 1994 року став членом НСПУ.

1994 року створив першу громадську лабораторію з медіа-моніторингу - Комітет "Рівність можливостей".

Із 1995 року — асистент Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (із 2000 року доцент).

1996 року  захистив дисертацію кандидата філологічних наук за спеціальністю «журналістика». Тема: «Міфо-символічна структура публіцистичних текстів Симона Петлюри в контексті національної міфології». Це перша в Україні дисертація про публіцистику Симона Петлюри.

Стажувався в Інституті громадського розвитку (Гартфорд, США), інституті FOJO (Кальмар, Швеція) за програмами USAID та SIDA (1996, 2002).

2000 року об'єднав Комітет "Рівність можливостей" із Асоціацією "Спільний простір" в єдиний громадський консорціум та став керівником моніторингових проектів АСП.

З 2000 по 2008 рік працював заступником директора Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 2008 року — докторант Інституту.

2012 року захистив докторську дисертацію на здобуття доктора наук за спеціальністю 27. 00.01. Теорія та історія соціальних комунікацій. Тема: «Моніторинг ЗМІ в системі соціальних комунікацій: історико-теоретичний та прагматичний аспект.»

Автор та співавтор понад 100 збірників моніторингових досліджень, понад 100 наукових та науково-популярних статей, 2 монографій, 1 підручника та 3 навчальних посібників.

Брав участь у реалізації близько 50-ти міжнародних проектів із медіа-моніторингу, впровадження євростандартів в українське медійне середовище та з медіаграмотності. Один із авторів-розробників сучасних професійних та етичних стандартів журналістики, адаптованих до основних положень європейських та американських професійних кодексів та настанов із редакційної політики.

 

 


Микола Дмитрович Канішевський

народився 1959 року в м.Тальному. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Працював на Українському радіо, інструктором в секторі преси ЦК ВЛКСМУ, державному телебаченні на каналах «Інтер», «Сітіві» та «Тет». За підсумками загальнонаціональної програми «Людина року - 1997» М.Д. Канішевського визнано кращим журналістом. Нині займається будівельним бізнесом.

 


 

Михайло Степанович Дігтяренко

з діда-прадіда тальнівчанин (1934р.н.). Працюючи в партійних органах, на основі архівних документів, написав майже 40 монографій з історії Тальнівщини. Його перші  історичні нариси з’явилися в світ в1965 році. А нарис про Тальне увійшов до книги «Історія міст і сіл УРСР, Черкаської області (Київ,1972р.). В 1965 році вийшов його історичний доробок «З історії землі Тальнівської – систематизована спроба автора подати події минулого і сучасного в одній книзі. Її мета – викликати інтерес і збудити в нащадків почуття шани до витоків високої культури і духовності пращурів, любові до рідного краю. Поетичні твори земляка друкувалися в місцевій пресі.


 

Михайло Якович Онуфрійчук

народився 1945 року в м.Тальному. Здобув дві вищі освіти. Захистив кандидатську дисертацію, отримавши ступінь кандидата історичних наук. Має 132 наукові праці. Працював у молодіжних організаціях, правоохоронних органах, центральних органах виконавчої влади. Обирався народним депутатом України (1998-2002). Нагороджений орденом Нестора-літописця (1999р.), Князя Володимира IV ступеня (2000р.), Князя Володимира IIступеня (2001р.).

 


 Анатолій Павлович Радзіховський

хірург, доктор медичних наук, художник, народився в м. Тальному. Автор наукових праць. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Малюванням А. Радзіховський захоплювався з дитинства. З 1983 року є постійним учасником республіканських, міжнародних художніх виставок. З 1988 року Анатолій Павлович є членом спілки художників України, а у 1993 році присвоєно почесне звання «Заслужений художник України». В його творчому доробку живописні та графічні пейзажі, натюрморти, портрети, тематичні композиції.


 

Вадим Федорович Мицик (1940)

директор районного музею історії хліборобства, етнограф, дослідник трипільської культури, заслужений працівник культури України, член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, лауреат Всеукраїнської премії імені Вікентія Хвойки (1993р.), обласної премії імені М. Максимовича (1996р.). Автор публікацій з етнології та археології в українських і зарубіжних виданнях та книжок «Свята сонячного циклу» (1991р.), «Ялинине райце» (1992р.), «Писанки», «Писанки Черкащини» (1992р.), «Ясне-красне Купайло», «Весна днем красна» (1994р.), «Міста Сонця» (1993р.), «Родини» (1995р.),  «Калита наша красна» (1996р.). Автор 12 книг. Відомий спортсмен. Нагороджений Свідоцтвом Президента Міжнародного Олімпійського комітету (1990р.).

 


 

В’ячеслав Володимирович Піховшек

відомий тележурналіст. Народився 1966р. в м. Тальному. Закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Стажувався в Гарвардському та Лейпцігському університетах. У політичній журналістиці - з 1988 року. З 1995 року – автор і ведучий політичного ток-шоу «П’ятий кут». 1999 рік – автор і ведучий програм «Епіцентр» і «Епіцентр –дебати», що висвітлювали перебіг президентських виборів в Україні 1999 року. Автор і ведучий програми «Епіцентр» у прямому ефірі – 2000 рік. Головний редактор телевізійної служби нового телеканалу «Студія 1+1». Заслужений журналіст України. Нагороджений премією «Прометей – престиж» (1999р.) за найкращу телепрограму року.

 



 

Микола Михайлович Ткаченко (1892-1965)

доктор історичних наук, літературознавець. Народився в м. Тальному. Закінчив Київський університет. З1919 року його життя і праця пов’язані з Українською Академією наук, де працював секретарем історико-філологічного відділу. Усе своє життя присвятив дослідженню історії України та творчості Шевченка. Працював в інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка. В його літературному доробку:«Гуманщина в XVI–XVIIвв.», «Нариси з історії селян  Лівобережної України XVII в.», «Шевченкові місця на Україні», «Київ у творчості Шевченка», «Шевченко в Москві», «Шевченко – мандрівник», «Іван Франко – видатний дослідник Шевченківської спадщини», «Літопис життя і творчості Т.Г.Шевченка», «Історія творчості Т.Г. Шевченка», 20 робіт з питань Шевченкознавства, один з авторів двотомника «Історія  Києва».

 


 

Дмитро Мойсейович Петрушевський (1863 – 1942)

відомий історик, уродженець с. Кобринове. Академік АН СРСР з 1929 р. У 1886 р. закінчив Київський університет, в 1897-1906 рр. професор Варшавського, в 1914 – 1917 рр. – Петербурзького, а з 1917 по 1942 рр. – Московського університетів. Головна його праця – «Повстання Уота Тайлера».

 


 

 

Анатолій Федорович Кашеїда (1928 – 1990)

поет, перекладач, уродженець м.Тального. Закінчив Ленінградське вище військово-морське училище та літературний інститут ім. О.М. Горького. Служив на флоті, був на журналістській роботі. Працював на кіностудії ім. Довженка. А.Ф. Кашеїда – автор поетичних збірок «Я люблю», «Матросское море» (1959р.), «Считает мили лаг», (1964р.), «Лебедь белый и лебедь черный – дружат» (1965р.), «Африка открывает» (1979р.), «Материк» (1985р.), «Твердый берег» (1989р.). Член Спілки письменників України. Помер і похований в с. Громи поблизу м.Умані.

 

 


 

Андрій Ілліч Поліщук

народився 01.01.1943р. в с. Красноставка Маньківського району Черкаської області. Новели, оповідання, вірші друкував у газетах та журналах колишнього Радянського Союзу, в колективних збірниках «Життя кличе», «Товарищ, инспектор, спасибо», «Котигорошкове поле (казки). У видавництві «Молодь, «Веселка», «Дніпро», «Політвидав» вийшли книги повістей та новел «Повернуся з сонцем, мамо», «Синами щаслива земля», «Неспокій буднів», «Доля голови», «Прийди з любов’ю», «Клятви не зрадив». Завершив роботу над романом «Скорпіони одягають скафандри», уривки якого друкувала обласна газета «Ділова Черкащина». Лауреат премії імені В. Близнюка, обласної літературної премії імені О.Кошового. Працює над нарисами з життя та історії Тальнівського краю.

 


 

Анатолій Васильович Довгань

музикант, співак, читець. Народився 09.02.1950 року в м. Тальному. Із 1965 року бере участь у художній самодіяльності районного Будинку культури. З відзнакою закінчив диригентський факультет Львівської консерваторії (1980р.). Писати музику почав під впливом творчості композитора Володимира Івасюка. Керував музичними колективами міст Тального, Умані. Впродовж 25 років є незмінним керівником гурту «Джерела» Тальнівського районного Будинку культури, який вже 19 років носить звання «народного колективу». Ансамбль виходив переможцем Всесоюзного конкурсу патріотичної пісні, музичного телетурніру «Сонячні кларнети», фестивалю «Червона рута», є володарем спеціального призу Держтелерадіо України. Як самодіяльний композитор А. Довгань створив понад 200 пісень, зробив велику кількість оранжировок музичних творів для колективу. Пише музику до спектаклів Черкаського театру ляльок. Творча дружба єднає Анатолія Васильовича із ансамблем народної пісні «Росава», акторами Черкаського музично-драматичного театру. Твори композитора звучать у виконанні тріо черкаських бандуристок «Вербена» У їх виконанні вони занесені до фондів Укртелерадіо. А.В. Довгань виховує молоде покоління тальнівських співаків і музикантів, керує створеним у 1998 році жіночим вокальним тріо «Елегія», ініціатор створення міської дитячої хорової студії, автор музики гімну м. Тальне.

 


 

Федір Олексійович Мицик (1911 -1941)

поет, журналіст, народився в с. Вишнополі. Працював піонервожатим у школі, завідував хатою-читальнею, секретар сільради. В1932 році починається його журналістська діяльність: літ працівник, секретар в газеті «Соціалістична перебудова» станиці Кримської на Кубані, потім – у «Колгоспнику Бабанщини» (1933р.), де раз в десятиденку готував літературну сторінку «Гартований молодняк». Тут же й почав друкувати свої вірші, нариси. Під час служби в Робітничо – Селянській Червоній Армії(1933-35рр.) він готується і вступає до Українського комуністичного інституту журналістики (1935-38рр.). Тут поет творчо зростає, друкується в багатотиражці «Укіжовець». Журналістської практики набуває в газетах «червоний гірник» (м. Кривий Ріг), «Червоне полісся» (м. Житомир), «Молода гвардія» (м. Одеса). Після УКІЖу працював у газетах Києва: «Комсомолець України» (1938), «Голос радзеці» (1938-41). «Безбожник» (1941) Брав участь у визвольному поході на Західну Україну як журналіст газети «Червоний штандарт» (фронт, м. Львів). Крім газет, свої твори друкував у журналах«Молодий більшовик»,«Радянська література». Ще в інституті захопився грою в шахи, здобув перший спортивний розряд. 1939 року вийшов переможцем турніру серед київських журналістів. Весною 1941року старшого політрука мобілізували до війська, але вже в травні відкликали і направили секретарем газети «Правда большевіцка» (Тернопіль). Тут його застала війна. 12 липня, добираючись у Київ, він зайшов у Вишнопіль, де на той час була дружина з дітьми, залишив свої твори. Восени 1941 року загинув у боях на Київському напрямку. Підготував до друку три збірки поезій – «Моя починається пісня» (1939р.), «З книги про друзів» (1940р.), «Моїй землі» (1941р.), які через війну не вийшли у світ. Творчий доробок поета складають 250 віршів, більше 110 оповідань і нарисів, низка перекладів з російської та польської мов, 91 лист. 1962 року Федора Мицика посмертно прийнято в Спілку письменників, видано збірки поезій «Моїй землі», «Пісня полеглих в строю». Його ім’я - на меморіальній дошці в республіканському Будинку літераторів. Вірний син українського народу, Федір Мицик чесно й мужньо пройшов дорогу свого життя. Творчістю і працею, як подвигом, боровся за світлу долю рідного краю. Життєва позиція і поетичне слово були єдиним мотивом:

 Я чесно пройду до кінця

І зброю в путті не віддам:

Відвагу і пристрасть бійця

Лишу своїм хлопцям-синам.

 


 

Мирослав Федорович Мицик (1939 – 1965)

поет, фольклорист, журналіст, уродженець с. Вишнопіль, син поета Федора Мицика. З десяти років почав записувати народні пісні від своєї бабусі Горпини Захарівни, яка привила йому до народної творчості. В 1953-1957 роках навчався в Тальянківському зоотехнікумі. Із служби в Радянській Армії 1961 року вернувся інвалідом першої групи. Працював у газетах «Победа» (група військ у Німеччині, м. Наумбург), «Соціалістичні лани» (Тальне), «Уманська зоря», «За честь хлібороба» (Христинівка). Публікувався в обласній та республіканській пресі. Переможець творчого конкурсу газети «Молода гвардія» (Київ, 1963р.). Фольклорні записи друкувалися в газеті «Черкаська правда», журналах «Народна творчість та етнографія», «Перець», «Блокнот агітатора». Основна частина надрукована у книжках серії «Українська народна творчість».

 


 

 

Ковганюк Степан Петрович (1902-1982)

відомий письменник, майстер перекладу, лауреат премії М.Т. Рильського. Народився в с. Онопріївка. Непростим був шлях в літературу сина селянина. Свій талант йому судилося розкрити в царині перекладу. Якось, натрапивши на оповідання білоруського письменника Василя Коваля «Жнива», він відчув необхідність прочитати його українською мовою. Переклад видали в 1931 році, і це вирішило його долю. Війна перервала улюблену працю. С.П. Ковганюк водив у бій розвідників стрілецького полку, за відвагу удостоєний ордена Слави і багатьох медалей. Завдяки наполегливості і таланту С.П. Ковганюка українською мовою зазвучали твори О. Толстого, О. Герцена, М. Островського, М. Шолохова, І. Гончарова, М. Помяловського, І. Тургенєва, М. Горького, книги А. Гайдара, Б. Горбатова, В. Катаєва, І. Шамякіна, польських письменників С. Жеромського, Я. Івашкевича, Б. Пруса, Г. Сенкевича. Натхненна праця нашого земляка над високохудожніми перекладами творів М.О. Шолохова українською мовою принесла йому в 1975 році звання лауреата премії імені Максима Рильського

 



Сошинський Олег Іванович  

заслужений працівник культури України з 1972 року. Народився в 1928 році в с. Мошурові в учительській сім ї. З 1965 по 1989 роки обіймав по саду завідуючого відділом культури райвиконкому. У 1966 році організував самодіяльну кіностудію «Стожари» при РБК, яка удостоєна звання народної, був її режисером до 1991 року. Олег Іванович – автор понад 50 кінофільмів з життя району. Майже всі вони відзначені дипломами різних оглядів, фестивалів – від обласних до Всесоюзних. Довгий час був позаштатним фотокореспондентом районної газети, її активним дописувачем. Біля 60 років виступає в колективах художньої самодіяльності. Він перший з тальнівців, хто відзначив 50-річчя перебування на сцені і своє 70-ліття від дня народження звітним концертом і творчим вечором. Учасник народного самодіяльного колективу «Оріони» та хору ветеранів війни.

 


 

Вовк Микола Олександрович

заслужений працівник культури України (1999р.), депутат міської ради. Народився в 1943 році в с. Шаулиха. Людина творча, з високими професійними здібностями та досвідом роботи. Більше 30 років працює на ниві культури. Завдяки зусиллям Миколи Олександровича три колективи удостоєні звання народного: хор с. Тальянок, хор будівельно-економічного коледжу «Зелена діброва» та ансамбль української пісні «Ордана». Являється членом обласного об’єднання аматорських композиторів Черкащини. Займається збиранням місцевого пісенного фольклору, кваліфіковано здійснює обробки українських народних пісень, що побутують на Тальнівщини, пише власні пісні на вірші поетів визнаних у Шевченковому краї. Обласним центром народної творчості і культурно-освітньої роботи видані збірки його пісень «Береги любові», «В радості і печалі», «Обробки українських народних пісень». Колектив народного аматорського ансамблю «Ордана» став лауреатом першого Всеукраїнського огляду-конкурсу хорових колективів, який проходив у м. Києві і виборов третє місце в номінації «народний спів». Згодом ансамбль став лауреатом огляду-конкурсу народної творчості, присвяченого 10-й річниці Незалежності України. На фестивалі патріотичної пісні «Воля-2000» у Івано-Франківську «Ордана» теж стала його лауреатом. У колективі створено ряд вокальних композицій, зокрема своєрідну візитну картку «Ой, роде, наш красний». Значне місце в ансамблі «Ордана» займають пісні написані керівником М.О. Вовком на слова місцевих поетів Катерини Кособолик: «Батькова пісня», «Мати моя, Україна», «Ой, Тальне моє»; на слова Петра Власюка: «Гаєм, гаєм», «Тарасова земля»; Андрія Поліщука «Білі сніги», Івана Нерубайського «Рідне місто моє». Найбільше багатство колективу – його учасники. Це вони – хранителі духовної спадщини, ентузіасти сцени популяризують пісенну творчість народу рідного краю.

 

Як Тікича скелясті береги

Місток ажурний міцно переймає,
Так наша дружба житиме віки
І спів лунає хай над рідним краєм.

 

Історія Тальнівщини багата на працьовитих, самовідданих людей, які своєю працею створюють той неоціненний багаж, той потенціал краю, яким завжди славився, славиться і буде славитися Тальнівський район.

Будь-якої пори року чудова Тальнівщина. Зимою, коли пагорби вкриваються снігом і наповнюються голосами дітей, весною, коли зацвітають луги, поля, коли квіти вкривають буквально все навколо, і до серця проситься пісня, чи восени, коли золотим листом, мов килимами вкривається рідна земля. На такій землі живуть чудові люди, закохані серцем і душею в свою землю.

 

Ми горді тим, що українці,

земля для нас, як воля свята

І ми гуртом не поодинці
плекаєм паростки добра,
І ми гуртом не поодинці
будуєм храм свого життя.

 

 

 

 

Джерело: Народжені Україною. Меморіальний альманах. У 2-х томах. - К.: Євроімідж, 2002. - т.1. - 896 с. (т.2. - 896 с.)

ЧЕРКАСЬКИЙ ОСВІТЯНСЬКИЙ ПОРТАЛ
При копіюванні інформації - посилання на сайт: http://oipopp.ed-sp.net обов’язкове