Теслюк  Павло Васильович, кандидат психологічних наук, доцент

Мати відомого психолога Роберта Ділтса, одного з основоположників психологічного напрямку, який отримав назву нейро-лінгвістичного програмування (НЛП), у 1978 році захворіла на рак грудей. Її лікували, але результату не було. У 1982 році Патрисію Ділтс виписали додому на четвертій стадії захворювання. Роберт вирішив: якщо вже він зумів надати допомогу стільком стороннім людям, своїм клієнтам, чому він не може спробувати допомогти власній матері?

Р. Ділтс буквально замкнувся з матір'ю в будинку на кілька днів і в процесі роботи зробив одне з найважливіших відкриттів у сучасній психології. Він виявив причини, через які люди самі не дозволяють собі змінити своє життя на краще. Р. Ділтс назвав це «обмежуючими переконаннями», або «вірусами свідомості». Їх виявилося три.

«Сину, – сказала П. Ділтс, – я розумію, що ти дуже до мене прив'язаний і не хочеш, щоб я померла. Але ніхто і ніколи не виліковувався від раку 4-ї стадії, тим більше лікарі сказали, що нічого вже зробити не можна».

Це – перше обмежуюче переконання, яке Р. Ділтс назвав «безнадійність»: оскільки ніхто і ніколи чогось не зміг, то і я не зможу. Можуть бути наступні варіанти: «жодна жінка цього не може», «ніхто в цій країні так не може», «жоден наш пенсіонер ...» і так далі. Проте Р. Ділтс не був би видатним психологом, якби не здогадався, і досить швидко, як можна впоратися з безнадією: треба знайти виключення.

Він приніс матері виписки з газет, з медичних журналів, записи телепередач про людей, які вилікувалися від важких хвороб несподівано для лікарів. Такі випадки дійсно є, і вони описані. Коли людина пише в коментарях «це неможливо» або «це неможливо в нашій країні» – це вона, безнадійність, тобто перше обмежуюче переконання. Ліками можуть бути ті історії, які суперечать цьому переконанню.

Далі справа лікування від хвороби «забуксувала»: Р. Ділтс зіткнувся з другим типом «вірусу свідомості» – безпорадністю. «Так, звичайно, – сказала його мати, – такі люди є. Але вони – особливі, це виключення. Я не така: я звичайна, стара, слабка і хвора жінка. Я не зможу те, що вийшло у них, у мене немає на це ресурсів. Але і цей «вірус свідомості» виявилося можливим подолати: Р. Ділтс, який вважав, що у будь-якої людини є необмежений ресурс, нагадав матері, як колись давно їх сім'я жила бідно і впроголодь, але вона завжди знаходила вихід із ситуацій, які здавалися безвихідними, за принципом «очі бояться, а руки роблять ». Коли П. Ділтс згадала один за іншим ці епізоди, вона підбадьорилася, і їй стало краще. Але не надовго.

На їх шляху виникла остання перешкода – третє і неочевидне обмежуюче переконання. Р. Ділтс назвав його «нікчемністю».

Його мати довго відмовлялася говорити про це, але, нарешті, сказала: «Ти пам'ятаєш свою бабусю, мою матір? А пам'ятаєш, від чого вона померла? – Від раку грудей. А її сестра, моя тітка, від чого померла? – Від раку стравоходу, здається.  Я дуже любила і свою матір, і тітку. Я нічим не краща за них. Якщо вони померли від раку, чому ж я повинна одужати?

Р. Ділтс виявив, що відданість родині, батькам і старшим родичам – позитивна, в загальному, риса – може зіграти з людиною злий жарт. Для його матері одужати в ситуації, в якій її власна мати померла, було рівнозначно зраді. Оскільки так жили наші предки, а ми їх любимо, значить, так будемо жити і ми. Іншими словами, «ніколи не жили добре, годі й починати». Знайоме?

Подолати цю перешкоду було найважче. Але Р. Ділтс здогадався, як це зробити, і тепер ми теж можемо скористатися його відкриттям.

«Подумай гарненько, – сказав він матері. – а чи хочеш ти, щоб моя сестра, твоя донька, якщо вона раптом коли-небудь захворіє на рак, сказала: раз моя мати померла від цього, то я теж повинна померти, адже я так її люблю? – Що ти таке кажеш! – обурилася П. Ділтс. – Ну так подай їй гарний приклад. Якщо ти зараз вирішиш одужати, то і вона, якщо захворіє, скаже собі: моя мати зуміла одужати, і я зумію.»

Ресурс для подолання нікчемності лежить у майбутньому. Діти копіюють своїх батьків. Якщо зараз ми не знайдемо нову модель поведінки, яка дозволить нам прожити ще 25 років із задоволенням і користю для себе і для інших, а «сядемо на стільчик доживати» і будемо лише скаржитися на життя, демонструючи наступному поколінню безнадійність, безпорадність і нікчемність, то і наші діти, які нас дуже люблять, колись скажуть собі: ми нітрохи не кращі за наших батьків.

Щодо матері Р. Ділтса, то вона, звичайно, померла. Через багато років і зовсім від іншого.