Владислав ГОРОДЕЦЬКИЙ - художник-архітектор, підприємець, мандрівник.

Владислав Городецький - один з найоригінальніитх архітекторів кінця XIX — першої третини XX ст., твори якого є зразком професійної архітектури в Україні, Польщі, Ірані. Належав до модерних архітекторів стилізаторської течії. Блискучий інженер і організатор будівельного ви­робництва.

Владислав (Лєшек-Дезидерій-Бладислав) Городецький народився на Поділлі у збіднілій польській шляхетській родині. З похвальною грамотою закінчив Одеське реальне училище і його додатковий клас, що надавало право вступати до вищого навчального закладу, скла­даючи тільки повторний іспит. Незважаючи на обмеження віку для вступу 16-20 роками, В. Городецький, з огляду на відмінні природні здібності, в 22 роки був зарахований на архітек­турне відділення до Петербурзької академії мистецтв, яку закінчив із званням класного ху­дожника III ступеня і правом на ведення будівельних робіт.

Творчий діапазон майстра надзвичайно широкий — готелі, палаци, господарські, транс­портні, промислові й культові споруди, маєтки і прибуткові будинки, виставкові павільйони тощо. За його проектами зведені споруди у Києві, Черкасах, Євпаторії, Сімферополі, Мошнах, Шпикові та ін. Так, наприкінці ХІХ століття В. Городецький у с. Мошнах розробив проекти низки будівель громадського та промислового призначення. Дотепер збереглися лише окремі приміщення сільської лікарні.

Діяльність В. Городецького не обмежува­лась тільки архітектурою. У Києві мав приват­ну Будівельну контору домової каналізації, був співзасновником Домобудівного товариства, а також власником заводу вуглекислоти та штучного льоду в Сімферополі.

В. Городецький захоплювався малюванням, фотографією, повітроплаванням, мисливством, мандрівками. Був членом Київського відділення Товариства правильного мисливства й мис­ливських товариств Англії, Франції, Польщі, ор­ганізовував і брав участь у мисливських експе­диціях по Середній Азії, Росії, Африці. Як май­стер стрілецького спорту здобув призи на міжнародних змаганнях. Хоч у суспільстві В. Го­родецький посідав високе становище, він демон­стративно вів екстравагантний.

Мешкаючи з 1920 р. у Польщі, працював архітектором у Міністерстві суспільних робіт, 1924 р. очолив архітектурне бюро фірми «Генрі Улен і К°», яка згодом запросила його головним архітектором Синдикату спорудження персь­ких залізниць. У Тегерані, де архітектор мешкав до кінця життя.

Усе, створене В. Городецьким, позначене його рафінованою індивідуальністю. Він во­лодів мистецтвом віртуозної стилізації — Му­зей старовини і мистецтв, римо-католицький костьол св. Миколая, караїмська кенаса у Києві. На багатьох будовах співпрацював із братами-італійцями Сала. Знаковим для В. Го­родецького твором є його власний так званий «будинок з химерами» (1901-03) у Києві, не­сподіваний за художнім задумом і новітніми конструкціями.

Джерело: Народжені Україною. Меморіальний альманах. У 2-х томах. - К.: Євроімідж, 2002. - т.1. - 896 с. (т.2. - 896 с.)

Бондар Іван Іванович 

Бондар Іван Іванович  народився 10.1944 р. в с. Яснозір'я Черкаського району. Рано залишився без батьків, виховала малого Івана рідна тітка Меланія Кирячук - проста селянка, мудра, добра і щедра, як сама земля.

В с. Мошни закінчив середню школу, потім художнє училище ім. Грекова в м. Одеса по спеціальності художник-кераміст і скульптор малих форм.

В 1975 р. закінчує факультет живопису Київського художнього інституту.

Мешкає Іван Бондар в с. Мошни, ча­рівна природа якого, люди і багата історія надихають  митця на плідну творчу працю. Нині творить Іван Іванович в Мошнах та Черкасах, викладає в Черкаському національному університеті ім. Б.Хмельницького, ділячись із молоддю секретами майстерності та своїм світобаченням.

З 1985 р. 1.1. Бондар - член Спілки художників України. Написав сотні живописних   полотен   пейзажної   серії,

присвячених Т. Г. Шевченку та на мотиви його творчості, історії козаччини, рідного краю, портретів.

Персональні виставки художника відбулися в Лондоні, Берліні, США,  Нігерії, Югославії, країнах близького зарубіжжя. Та найбільше, звичайно, в Україні. Зокрема, містах Києві, Славутичі, Чигирині, Черкасах, Каневі - Національному музеї-заповіднику Т. Г. Шевченка.

Народився 29 квітня 1929 року в се лі Луганське Донецької області в сім'ї робітника. Українець за походженням Перед війною закінчив 5 класів. З 1941 року був вивезений на примусові роботі в Німеччину, там працював як неповнолітній в'язень до кінця війни, зазнаючі багато страждань і лиха.

В 1945 році повернувся в Донбас і місто Дебальцеве, де розпочав працювати зварювальником в ливарному цеху. Цій професії віддав 51 рік життя.

В 1971 році переїхав жити на Черкащину в село Мошни.

З дитинства захоплювався малюванням. В 1954 році закінчив Всесоюзну Московську школу народної творчост ім. Крупської. З тих пір розпочався творчий шлях В. В. Прожоги як самодіяльного художника.

Володимир Васильович є членом обласної творчої групи самодіяльним художників "Шевченків край". Працював енергійно, натхненно, мав свої стилі митця. Улюблена тема - природа рідного краю, любов де Батьківщини. Часто мандрував з етюдником по Черкащині вертаючись із десятками замальовок. Робота над полотнами - завжди свято цікавих зустрічей, відкриттів, що приносить насолоду і самому художнику, і всім тим, хто шанує його творчість.

В. В. Прожога - учасник  обласних,  республіканських всесоюзних виставок, семінарів самодіяльних художників Нагороджений медалями "За трудову відзнаку", "Ветеран праці". Створюючи свої багатожанрові полотна, збагатив і прикрасив нашу Черкащину своєю творчістю. Його роботи розвивають естетичні смаки підростаючого покоління, прино­сять неоціненний внесок у справу національного виховання молоді.

Полотна В. В. Прожоги прикрашають музеї Донецька, Одещини, села Сагунівки, підприємства і навчальні заклади

с. Мошни, подаровані українським дітям-сиротам, що прожива­ють у Польщі.

Нагороджений дипломами, грамотами, лауреат II Всесо­юзного фестивалю народної творчості, учасник ВДНГ СРСР.

Картини Володимира Васильовича пробуджують любов до природи, до історичного минулого нашої Батьківщини. Все життя працюючи зварювальником, займався улюбленою справою - писав картини. Живопис - постійний супутник його життя. Володимир Васильович чесна, добра, трудолю­бива і талановита Людина. Він - справжній художник, чарів­ник пензля і фарби.

До нього тягнулися дорослі й діти.

Разом з дружиною Марією Михайлівною він виховав трьох прекрасних синів.

В. В. Прожога - улюблений художник жителів села Мош­ни та приклад для наслідування молоді.

                                   МАЙСТРИ с. МОШЕН                                               

На початку 20 століття до с. Мошни прибули вербувальники з Москви, Санкт-Петербурга, щоб набрати бригади для розробки  Вологодських валунів. Із цих валунів керівництво імперії задума­ло відбудувати Москву і Санкт-Петербург. Вербувальники набрали  декілька бригад каменярів і вирушили з ними до місця призначен- ня. Ознайомили з роботою під керівництвом інженерів і присту­пили до її виконання. Але результату, бажаного за розрахунками інженерів, не досягли. Валуни Вологодщини не хотіли розвалюва­тися. Вище інженерне керівництво занепокоїлося, в чому справа? Минула ще одна неділя, а результату немає. Потім Слива Фотій Силович вніс на розгляд інженерів своє бачення, як розробляти валуни. Але інженери засумнівалися, що досягнуть за цією техно­логією якогось результату.

Фотій Силович настояв на тому, щоб йому дозволили провести експеримент. Інженери дозвіл дали з умовою, якщо через три дні стотонний валун не буде розтрощений, то Фо­тій Силович понесе матеріальну відповідальність у вигляді штрафу.Бригада працювала вже два дні, а результату не було. На третій день, перед обідом, інженер попередив Фотія Силовича,що залишилося п'ять годин до умовного часу. На що каменяр відповів:

- Час покаже.

Бригада сіла за столи обідати. Не встигли всі взяти ложки в руки, як пролунав вибух. Усі вибігли на вулицю і побачили, що ва­лун вагою у сто тонн розлетівся на шматки, та ще й на такі шмат­ки, які були розраховані майстром. Інженер-розпорядник із такої радості сам побіг до крамниці, набрав горілки і став пригощати ка­менярів за успішний експеримент.Ось так малоосвічений майстер Фотій Слива із с. Мошни дав урок російським інженерам.

Руками мошнівських майстрів будувались палаци, церкви, дороги тощо. Зокрема, Алупкінський палац М. С. Воронцова в Криму, палацовий комплекс в Мошногорах, Преображенська церква та костел у Мошнах.Нижче наведено оповідки лише про деяких із сотень і со­тень мошнівських майстрів.

Замедянський Микола Олександрович

1941 р. народження.У 1958 р. закінчив сім класів у Мошнівській семирічній школі. Із літа 1956 по 1958 рік працював на цегельному заводі. У 1958 р. вступив до ремісничого училища, закінчив його у 1960 р. і отримав спеціальність електрозварювальника.Із 1960 р. працював електрозварювальником на заводі за­лізобетонних виробів. Без відриву від виробництва здобув се­редню освіту. Закінчив вечірню школу молоді. Із 1972 р. по 1974 працював бригадиром монтажників у м. Нижній Вартовськ Тюменської області.

Із 1974 р. по 1985 р. бригадир монтажників, головний ме­ханік, голова профкому управління БМУ-20.Із 1985 р. працював у ПМК-232 - головний диспетчер управління, секретар партійної організації.Із 1991 р. головний диспетчер управління "Моноліт -спецбуд".

Життєвий шлях Миколи Замедянського проходив серед людей найпрекраснішої професії - будівельника. Його друзі і він сам брав участь у найвідоміших будовах країни. Доля розпо­рядилася так, що цей чоловік увібрав у своє ремесло найкращі традиції і здобутки будівельної справи. З його розповідей про майстрів унікальних спеціальностей будівельника і зодчого можна писати історію рідного краю. Микола Замедянський був і є наставником молоді, свій професійний і життєвий досвід пе­редає молодшому поколінню.На будовах м. Черкас, де велися каменярські роботи, актив­ну участь у розбудові міста брали Дяченко Антін, Максименко Яків, Слива Григорій. їхніми руками оздоблений Пагорб слави. Козак Михайло, Самійленко Григорій, Замедянський Пе­тро працювали на будівництві моста через р. Дніпро.

Дуже багато каменярських робіт особисто виконав Самій­ленко Григорій: Драматичний театр 1963-65 рр., Будинок політпросвіти 1979-80 рр., Краєзнавчий музей 1980-84 рр., Торго­вий центр.

Каменяр Слива Олександр усе своє життя працював у Грузії: Тбілісі, Цхалтубо, Гурі, Самтретія, Махарадзе, а також своєю бри­гадою оздоблював дачі на озері Ріца секретарю ЦК КПГ т. Маха­радзе, артистам кіно: Сергію Бондарчуку та Серго Закарідзе і ба­гатьом іншим. Каменяр Останець Петро працював на будовах Харкова, Тбілісі, Цхалтубо.

Один із важливих будівельних об'єктів, в яких брав участь Останець Петро, - це палац "Україна" в місті Києві. Він там здійснював опоряджувальні роботи.

Звідки і яким чином у селі Мошни, де немає каміння, набула такого поширення професія каменярів та будівель­ників? Відповідь проста - графиня Балашова, щоб зайняти своїх підлеглих роботою, вирішила посилати до Росії, Грузії молодих здорових хлопців на навчання каменярській спра­ві. Так на початку минулого століття в селі Мошни набула масовості професія каменяра. Після навчання хлопці повер­талися до своїх домівок, але за їхнім фахом роботи не було. Злидні гнали наших односельців до Росії, Грузії, Вірменії, де вони набували майстерності й ставали майстрами високор рівня. Мошнівська земля народила і виростила славних майстрів каменярської справи, які прославили наш край своєю майстерністю і невтомною працею.

Дробиш Семен Андрійович

Народився 19 жовтня 1942 р. в сім'ї колгоспників с. Мошни Черкаського району Київської області. Після 10-літки пої­хав у місто Черкаси на комсомольську будову - Завод штучного волокна. За направленням заводу поїхав у Київ на навчання ро­бочій професії. У 1960 р. зарахований на Завод штучного волокна робіт­ником.У 1961 р. призвали до лав Радянської армії.Після демобілізації вернувся на Завод штучного волокна.У 1965 р. зарахований в ТУ-8 м. Черкаси. Із 1967 р. по 1975 р. працював на Комбінаті шовкових тка­нин помічником майстра ткацького виробництва.Із 1975 р. по 1985 р. працював у Черкаських художньо - ви­робничих майстернях художником-монументалістом і художником-оформлювачем.Із 1986 р. перейшов на самостійну творчо-ремісничу робо­ту.

У творчому доробку Дробиша Семена вишукані вироби з дерева і бетону, металу і гіпсу. Його художніми творами і вироба­ми облаштовані інтер'єри громадських і приватних будівель. Намітилась ціла школа для талановитих дітей села. Вже є послі­довники творчих професій, якими володіє Семен Дробиш.

Самійденко Микола Зіновійович

Народився 1942р. у с. Мошни Черкаського р-ну Київ­ської області.У 1961 р. закінчив 10 класів.Із 1961 р. по 1968 р. навчався в Одеському театрально-ху­дожньому училищі.Із 1962 р. по 1965 р. служив у Радянській армії. За фахом - художник-бутафор не працював. Із 1968 р. по 1971 р. працював художником у відділенні Ки­ївського комбінату "Укрпобутреклами" у м. Черкасах. Із 1971 р. по 1975 р. навчався у Львівському інституті при­кладного та декоративного мистецтва. Після навчання одержав направлення на роботу на Бориславський фарфоровий завод. У 1976 р. призначений головним художником фарфоро­вого заводу. Працював художником-скульптором, створював нові форми фарфорових виробів: столові набори, чайні й каво­ві сервізи, окремі вироби і вироби сувенірно-подарункового ха­рактеру. Майже 75% асортименту, що випускався заводом, - твор­чі розробки Миколи Самійленка.

Брав постійну участь у республіканських і всесоюзних ху­дожніх радах у Києві, Москві, Ленінграді, Ризі, Юрмалі, Самар­канді і т.д. Виставлявся на республіканських і союзних художніх ви­ставках. Написав картину із зображенням першого в Україні , по­будованого в селі Мошни, пароплава "Пчелка". Має два дипломи за перемоги в конкурсах ВДНГ України. Сповнений творчих задумів і проектів.

Джерело: Шевченко І. Л., Ісаєнко М. Ф. Містечко ратників та майстрів. - К., 2007.-с.2.